Правова герменевтика електронної демократії, як конституційно-правової категорії

Павло Куфтирєв

К.ю.н., Голова Українського інституту прямої демократії

Суспільно-політичні та світоглядні концепти передумов формування електронної демократії

          Поняття “електронної демократії” (е-демократії) є настільки ж складним наскільки і багатогранним та суперечливим. Під цим явищем розуміють подекуди настільки онтологічно різні речі, що привести їх до єдиного знаменника видається досить складним науковим завданням. Вельми правильно зазначають дослідники, що коли мова йде про демократію і не домовлено, що під цим розуміється, у якому аспекті  вона розглядається, частіше за все виникає взаємне непорозуміння, оскільки демократію можна розуміти і як цінність і як інструмент (механізм), і як мету і як засіб, як доктрину і як практику, як умову для досягнення цілей, і, навпаки, як результат дії певних чинників. Такий умовивід цілковито справедливий і для електронної форми демократії[1].

          І якщо пряма форма демократія, як предмет наукових досліджень, здебільшого досліджена у наукових доробках юридичної спрямованості, то в ситуації з е-демократією, змушені нажаль констатувати, що юридична наука допоки що адекватно не відповідає на ті виклики, які ставить перед нею сучасне життя і розвиток технологій. Е-демократія, як предмет наукових досліджень знайшла своє місце у політологічних, соціологічних, філософських науках, у кібернетиці, які активно розробляють тематику пов’язану з застосуванням інформаційно-комунікативних технологій (ІКТ) у політичному житті, проте, ґрунтовних, фундаментальних, академічних досліджень поняття е-демократії з точки зору її кореляції у правовідносинах допоки що бракує у вітчизняній правовій науці[2]. Звичайно ж можна вести мову про єдність права і політики, що має кантіантського-гегелевське витоки і своїм походженням сягає греко-римської класичної парадигми, але майже повне ігнорування (за винятком одиничних робіт) вітчизняними конституціоналістами проблематики е-демократії навряд чи свідчить про таку єдність. Вочевидь, що одним із завдань конституційно-правової доктрини на сучасному етапі є не тільки фокусування уваги законотворця на прогалинах і недоліках у забезпеченні електронних форм демократії та пояснення причин утворення таких прогалин чи колізій, але й реалізація креативного потенціалу доктринального конституціоналізму, з тим, щоби розробляти, ініціювати, пропонувати правові механізми, засоби і процедури гарантування захисту демократичних свобод і принципів демократії електронними формами. Іншими словами, мова має вестись не тільки про академічне обґрунтування готових світоглядних концепцій е-демократії запропонованих політологами і соціологами, але й про представлення власних, юридичних, конституційно-правових, доктринальних концептів розвитку демократичного режиму, оскільки конституційно-правова наука володіє величезним потенціалом, доробками й унікальним інструментарієм, щодо дослідження демократії з точки зору її кореляції у правовідносинах як явища юридичного порядку.

          Подібно до того, як поняття “демократичної легітимації” Макса Вебера поступово просякнуло у юриспруденцію із соціологічно-політологічних наук і наразі стало частиною категорійного апарату юрислексики, у тому числі і міжнародно-правових актів європейського права, так і поняття е-демократії із тенет кібернетики було залучене у політологію і соціологію, звідки наразі активно проникає у правову сферу, фігурально висловлюючись – отримує “прописку” у правознавстві. Зустрічаються непоодинокі припущення, що у цифровий вік гуманітарні науки поволі неодмінно гібридизуються[3]. Спеціалісти з правової герменевтики відзначають, що наразі поряд з класичною методологією сучасна юридична наука все ширше використовує неокласичні методи дослідження. При цьому присвоювання та використання знань інших наук відбувається шляхом юридизації методів (пізнавальних засобів та прийомів) інших наук та формування нових юридичних дисциплін на перетині юриспруденції та суміжних наук[4]. Бажаємо ми того чи не бажаємо, але електронні засоби комунікації у конституційних правовідносинах наразі вже є реальністю і дійсністю і продовжують невпинно розвиватися. Науковці вже констатують появу нової правової інтегрованої спільності під загальною назвою “телекомунікаційне право”[5].

          Сучасні розробки у сфері інформаційно-телекомунікаційних технологій (ІКТ) справили вплив на політичну науку, на сучасних філософів і соціологів, які стали конструювати майбутні моделі розвитку інформаційного суспільства. Таким чином, акцент дискусій у ХХІ ст. перемістився із сутнісних, онтологічних досліджень демократії, типологізації демократії, переважно у сферу вироблення алгоритмованих послідовностей її забезпечення. Питання сутності демократії її змісту, переваг і недоліків наразі вже поволі перестає бути темою найгостріших наукових дискусій і поступово перестає викликати непорозуміння. Переваги демократичного режиму над авторитаризмом і тоталітаризмом у ХХІ ст. вже не потребують ані додаткової аргументації, ані скрупульозних досліджень, вони стали наочними із самої практики розвитку демократичних країн, які демонструють усьому світу переваги своєї системи і для добробуту громадян і для почуття свободи і гідності[6]. В той же час, актуальними стали питання механізмів забезпечення цієї самої демократії, винаходу адекватного інструментарію реалізації демократичних принципів і ідеалів, здійснення комплексу організаційних, науково-технічних, інституційних і, на сам перед, правових заходів забезпечення демократичних прав громадян на участь в управлінні державою. Як зазначив М. Хілберт, оскільки характер демократичних процесів базується виключно на координації зв’язків інформаційних потоків, які можуть бути відцифровані, ідея “електронної демократії” не є надуманою. Готовність індустрії програмного забезпечення та суспільства інвестувати у цю галузь стає вирішальним чинником інтернетифікації у демократичному процесі[7].

          В цілому, дослідження впливу ІКТ на політико-правове життя суспільства дозволило сформувати основні підходи, що ставлення до ІКТ. З одного боку продовжують множитися дистопічні острахи встановлення тотального глобального контролю за демократією з боку політичних еліт, апокаліптичні пророцтва світового електронного концтабору; з іншого боку інформаційна революція 90-х років породила цілий спектр ідилічних та утопічних очікувань формування “нової агори” та нової форми прямої е-демократії[8].

          Результати науково-технічного прогресу запропонували цілий арсенал телекомунікаційних прийомів і засобів адекватного відображення волевиявлення громадян та прозорих механізмів верифікації такого волевиявлення. Технологічний аспект забезпечення демократії стає все більш актуальним питанням міждисциплінарних досліджень на зрізі соціології, політології, кібернетики, правознавства, фізико-математичних наук. Електронні форми демократичного волевиявлення відкривають надзвичайні можливості залучення найширших мас населення до управління державою з тим, щоби голос кожного громадянина був врахований при прийнятті важливих питань державного і суспільного життя, а запит кожного громадянина знаходив би адекватного реагування з боку відповідних органів державної влади.

          Е-демократію визначають і формою демократії, і формою тільки прямої демократії, і засобом демократичної інтертелекомунікації, засобом конституційного краудсорсінга, і просто способом використання ІКТ в сфері політики, тощо. Будь-які сервіси адміністративних он-лайн послуг також іноді іменують е-демократією, і електронні петиції, і всю сукупність технологічних розробок, що дозволяють громадянам брити участь у прийнятті владних рішень. Єдиного підходу стосовно того, яка сутність цього поняття наразі не кристалізовано – чи це є спосіб, чи це є форма, чи напрям діяльності (праксеологічна сутність), чи це певна система відносин. Оскільки значна частина досліджень е-деморатії здійснюється розрізненими спільнотами експертів і дослідників різних галузей знань (від кібернетики до правознавства) проблема визначення ускладнена тим, що відсутній консенсус на рівні “теза-антитеза” стосовно того чим є або чим не є електронна демократія. Така ситуація не викликає подиву, адже саме материнське поняття демократія по відношенню до е-демократії, також є одним з найскладніших у сучасних суспільних науках.

          Таким чином, сучасна наука конституційного права наразі опинилась на порозі запровадження нових явищ конституційно-правового порядку, які потребують вивчення, осмислення, узагальнення, порівняння та вироблення на цьому ґрунті рекомендацій  щодо розробки і удосконалення форм впровадження е-демократії у всій багатогранності її проявів. Сучасна правова герменевтика приходить до висновків, що правотворча діяльність у теперішніх умовах має активно реагувати на зміни у економіці та культурі. За недостатньої системності та координованості законотворчих процесів правове поле виявляється неефективним і створює перешкоди при пристосуванні закону до швидко виникаючих суспільних відносин, що динамічно розвиваються[9]. А тому, вкрай нагальним герменевтичним завданням доктрини конституційного права є вироблення наукових підходів до поняття е-демократії.

          Світоглядно-філософськими передумовами розвитку ідей е-демократії стали гіпотези теоретиків постіндустріального суспільства, які стали розроблятися у другій половині ХХ ст. сутність яких зводиться до наявності зсувів і перетворень у суспільних відносинах під впливом технологій. Зокрема, класик постіндустріалізму Деніел Белл вважав, що під впливом того, що машинні технології перетворилися у інтелектуальні відбулася трансформація політичної системи. У своїй роботі 1973 року “Майбутнє постіндустріальне суспільство. Досвід соціального прогнозування” висунув концепцію переходу західного суспільства із індустріальної епохи у пост-індустріальну, хоча самого терміну “пост-індустріальне суспільство” ще на той час Д. Белл не розкривав[10]. 

          Теорії постіндустріалізму набули поступово розвитку і нової якості. Окрім Д. Белла їх розвивали А. Кумарасвами, А.Пенті, Д.Рісмен, Дж. К. Г Гелбрейт, Р.Арон ті інші. Одним з найвідоміших і найпопулярніших фундаторів теорії постіндустріального суспільства є Елвін Тоффлер з його концепцією третьої хвилі, на якій ми зупинимося дещо нижче.

          Найбільшого поширення серед концепцій, що продовжували ідеї постіндустріалістів стала концепція інформаційного суспільства, яка власне згодом і стала живильним середовищем для розвитку ідей е-демократії. Термін “інформаційне суспільство” виникло у середовищі японських вчених – Тадао Умесао, Хаясі Юдзіро, Йенедзі Масуда та інших. Хоча у науковій літературі пост-радянських країн здебільшого стверджується, що авторство належить виключно Х. Юдзіро чи Й. Масуда, але це не зовсім вірно, оскільки кожний із зазначених авторів незалежно один від одного в свій час оперував такою категорією у своїх роботах. Також вважається, що сама ідіома вперше була вжита у публічній дискусії між Тадао Умесао і Кісьо Курокава. Усіма зазначеними дослідниками була сформульована теорія інформаційного суспільства (情報社会 – joho shakai), та введені у науковий обіг поняття “інформатизація” (joho–ka), “комп’ютеризація”, “інформаційна індустрія” (joho sangyo)[11]. Між тим, авторство може належати і американському теоретику-економісту австрійського походження Фріцу Махлупу (Fritz Machlup), який оперував категорією суспільства інформаційної економіки[12].

              Сутність інформаційного постіндустріального суспільства зводиться до того, що вирішальну роль розвитку відіграє не промисловість (індустрія), а інформація; розвинені країни виробляють лише інтелектуальний інформаційний продукт, а індустрія поступово витісняється у менш розвинені країни. Ідеї інформаційного суспільства активно розробляти такі відомі теоретики, як М.Порат, Т. Стоун’єр, Р.Карц, М.Кастелльс, Дж. Несбі, С. Нор, А. Мінк, С.Постер, У. Дж. Мартін, Л.Карвалікс та інші[13].

              Особливо слід відмітити внесок у розробку концепції інформаційного суспільства Голови інституту інформаційного суспільства Йенедзі Масуди     (增田米二) який він виклав у книзі “Інформаційне суспільство, як постіндустріальне суспільство” (1983р.)[14]. Й.Масуда вважав, що інформаційна епоха, яку принесли з собою комп’ютерна технологія і засоби комунікації, не просто справить значний соціально-економічний вплив на сучасне індустріальне суспільство; воно потягне за собою суспільні зміни такого масштабу, що викличуть трансформацію сучасної системи у повністю новий тип людського суспільства, тобто у інформаційне суспільство[15].         

          Окрім того Й. Масуда був одним із авторів “Плану інформаційного суспільства: національна стратегія до 2000 року” представленого на затвердження уряду Японії Інститутом розробки використання комп’ютерів (JACUDI) у 1972 році. Цей план розроблявся спочатку, як програмний документ по інформатизації японського суспільства (тобто суто з практичною, утилітарною метою – навчити пересічних громадян навичок володіння комп’ютером), а згодом перетворився у дороговказ по створенню нової моделі суспільних відносин, що визначив обличчя сучасної Японії.

          У той же період 80-х років ХХ ст. вищезазначений соціолог Деніел Белл провів конвергенцію понять постіндустріальне суспільство та інформаційне у своїй книзі “Соціальні рамки інформаційного суспільства” і запропонував вважати “інформаційне суспільство” новою сутністю категорії постіндустріального суспільства[16].          У майбутньому сторіччі – прогнозував Д. Белл – вирішальне значення для економічного і соціального життя набуде становлення нового соціального устрою, який ґрунтується на телекомунікаціях[17].

              Соціологічні конструкції постіндустріального інформаційного суспільства стрімко набували поширення і ставали предметом міжнародної уваги, як на рівні ООН та її організацій, так і на рівні інших міжнародних інституцій. Будучі об’єктом міжнародного регулювання, правові засади інформаційного суспільства входили у юрислексику міжнародних документів, а звідти імплементувалися у національне законодавство багатьох країн у вигляді програмно-правових документів, стратегій, основ, нормативних концепцій створення інформаційного суспільства на рівні окремих держав, на кшталт зазначеного японського Плану інформаційного суспільства.

          Так, на міжнародному рівні держави-члени ООН під час проведення в Женеві 10-12 грудня 2003 р. першого ета­пу Всесвітньої зустрічі на вищому рівні з питань інформаційного суспільства ухвалили такий програмний документ, як “Декларацію принципів побудови інформаційного суспільства – глобальне за­вдання в новому тисячолітті”, якою було звернуто увагу на необхідність використання ІКТ для розвитку людства. 4 січня 1999 р. на 53 сесії Генеральної Асамблеї ООН було прийнято резолюцію 53/70 “Досягнення у сфері інформатизації і телекомунікації в контексті міжнародної безпеки”. 27 березня 2006 року Резолюцією Генеральної Асамблеї  ООН A/RES/60/252 17-те травня оголошено Міжнародним днем інформаційного суспільства. У директивах Європейського Союзу у 90-х роках досить часто використовувалась дефініція інформаційне суспільство (приміром – Директива №98/34/ЄС Європейського парламенту та Ради ЄС про процедуру надання інформації у галузі технічних стандартів та регламентів, а також правил надання послуг у інформаційному суспільстві); на рівні ЄС діє Європейська комісія з програм інформаційного суспільства. У 1994 році Європейська комісія розробила План дій європейського шляху до “інформаційного суспільства”[18].

          А у Всесвітній доповіді ЮНЕСКО 2005 року “До суспільства знань” (Towards knowledge societies) зроблено подальший крок і в загалі ставиться питання про перехід до нової формації – від інформаційного суспільства до суспільства знань, оскільки інформаційне суспільство базується лише на досягненні технологій, тоді як суспільство знань передбачає більш широкі соціальні, етичні та політичні параметри[19].

          Зрештою, одним з найважливіших документів міжнародного права у сфері розвитку інформаційного суспільства є “Хартія глобального інформаційного суспільства”, яка була прийнята лідерами “вісімки” найбільш розвинених держав світу в Окінаві 22 липня 2000 р. або, як її ще називають – Окінавська хартія. Згідно з положеннями цієї Хартії (п. 2), сутність стимульованої інформаційно-комунікаційними технологіями (ІТ) економічної й соціальної трансформації полягає в її здатності сприяти людям і суспільству у використанні знань та ідей. Інформаційне суспільство, як його розуміють автори Хартії, дає змогу людям використовувати свій потенціал і реалізовувати свої прагнення. У Хартії підкреслюється, що ІКТ мають слугувати досягненню стійкового економічного зростання, підвищенню суспільного добробуту та стимулюванню соціальної згоди і повної реалізації потенціалу в галузі укріплення демократії.

          Безумовно, що е-демократія є продуктом концепції інформаційного суспільства, поняття якого знайшло своє відображення у міжнародних документах. Тобто, інформаційне суспільство та електронна демократія набули рис юридичних понять, що врегульовані відповідними правовими формами і є не тільки абстрактною академічною соціологічною категорією. У вищезазначеній Доповіді ЮНЕСКО досить чітко проглядаються рівні функціонування ідеї: “філософія – стратегія – політика – право”[20]. Тобто філософська ідея у програмному документі набуває нормативності, юридичного виразу та подальшого нормативного закріплення.  Правознавці вирізняють наступні форми буття права: світ ідей – ідея права, світ знаків – правові норми і світ взаємодії між суб’єктами – правове життя[21]. Відтак, з наведеного вбачається, що електронна демократія, як явище правового життя наразі перебуває на етапі переходу зі стадії ідеї права у стадію втілення у норму права і, таким чином, впливу на правовідносини.

          На ґрунті програмних міжнародних документів на регіональному і національному рівні затверджуються власні програмно політичні документи інформаційного суспільства.

          Так у 2000 році у Японії приймається Закон про формування передового інформаційного і телекомунікаційного мережевого суспільства. У тому ж році Рада по розвитку інформаційних технологій при Кабінеті Міністрів Японії приймає план розвитку інформаційної інфраструктури під назвою – “Стратегія інформаційно-технологічного розвитку країни” (або “Інформаційна Японія”). Зазначеним стратегічним планом було передбачено: якнайшвидший розвиток законодавства щодо ІКТ, реалізація програми “Е-уряд”, розвиток ІКТ у різноманітних сферах, забезпечення якомога ширших верств населення до доступу до Інтернету, підготовка кваліфікованого персоналу для роботи в умовах електронного суспільства і т.д. Вже станом на 2006 рік Японія реалізовуючи зазначену Стратегію вийшла на перше місце у світі з інформатизації суспільства і при цьому пристосувала принципи ІКТ-законодавства до національних особливостей[22]. зазначений факт є досить вагомим аргументом для дискусії стосовно проблеми втрати національної ідентичності у зв’язку з розвитком ІКТ.

          Іншим характерним прикладом є Швеція, де Закон про інформаційні технології було прийнято у 1996 році, а у 1998 році було проведено масштабну суспільну реформу у тому числі і сфері науки і освіти з метою інформатизації суспільства; було створено Шведське агентство по суспільному управлінню (Statskontoret).           У Фінляндії аналогічний програмний документ було прийнято у 1995 році “Фінський шлях у інформаційне суспільство” (Finland’s Way to the Information Society. The national strategy); у Німеччині – у 1996 році: “Шлях Німеччини у інформаційне суспільство” (Germany’s Way to the Information Society). Протягом 90-х років ХХ ст. аналогічні конституційно-програмні документи було прийнято у більшості розвинених країн, які турбувалися про інформаційний розвиток своїх громадян. Було створено низку міжнародних організацій діяльність яких спрямовувалась на сприяння побудові інформаційного суспільства: Information Society Forum, European survey of the Information Society (ESIS)[23].

          В той же час у працях радянських вчених 70-80-х років та пост-радянського періоду концепція “інформаційного суспільства” нажаль досліджувалася досить побіжно і переважно з критичної або описової точки зору[24]. Відмітимо лише доробки останніх років радянського періоду, коли ідеологічні рамки значно послабшали: Абдєєва Р. Ф., Артамонова Г. Т., Ракітова А.І. Вочевидь це пояснюється ідеологічною заангажованістю радянської науки квінтесенцією якої була теорія класової боротьби, як рушійної сили соціального прогресу.

          В умовах, коли усі соціальні і правові явища сприймаються крізь призму боротьби класів і презюмується відсутність соціальних протиріч у соціалістичному ладі, а будь-які впливи технологій на зміну системи правовідносин оголошувалися буржуазними явищами, що не мають вирішальної сили для радянського ладу. Це обумовлює і значний брак правових і конституційно-правових досліджень правовідносин інформаційного суспільства радянського періоду і початкової стадії пост-радянського періоду. Тому передумови становлення е-демократії не могли бути об’єктом конституційно-правових досліджень в галузі радянського будівництва, а фрагментарні згадування про вплив науково-технічної революції на правовідносини не утворили значущої правової концепції, яка б справила вплив на сучасний український конституціоналізм. Окрім того, слід врахувати той об’єктивний факт, що концепт е-демократії з’явився значно пізніше, вже після розпаду СРСР. Пєтухова А.В. констатує відсутність фундаментальних досліджень у сфері трансформації галузевого права під впливом інформаційних технологій[25]. Баталов Е.Я. також засвідчує, що спроби теоретичного осмислення запровадження ІКТ у політику, та їх вплив на демократичний процес поки що відстають від практики – і у Сполучених Штатах і у решті світу. У розгалуженій літературі присвяченій феномену Інтернету і інших комунікаційних технологій, публікації, які стосуються використання їх у політиці займають доволі скромне місце. Що стосується серйозних теорій чи цілісних концепцій, то їх взагалі допоки немає[26].

          Вчення В.І. Вернадського про ноосферу на наш погляд було б спекулятивним визнавати ідеологемою інформаційного суспільства та передумовою е-демократії, оскільки у такому разі й ідеї Клода Анрі де Сен-Сімона необхідно було б визнати передумовою появи концепції інформаційного суспільства, а від них спуститися до Ф. Бекона і Т. Кампанелли та інших передвісників наукової технократії і так до історичної безкінечності. Наразі налічується декілька десятків концепцій, що пояснюють трансформацію суспільних відносин під впливом технологій. Але на наш погляд поняття е-демократії є виключно конкретним, із часовими межами появи. У нашому розумінні це явище пов’язане виключно з розвитком комп’ютерних  ІКТ.

          Такий стан речей має свої, як позитивні так і негативні сторони в контексті розвитку доктрини е-демократії в Україні. З одного боку, у нас відсутній вітчизняний теоретичний доробок у сфері конституційних фундаментальних основ е-демократії, і вітчизняний законотворець при побудові основ законодавства змушений спиратися на світоглядні концепції виключно західних (та японських) дослідників. Це пояснює обставину того, що у даній роботі ми майже не використовуємо світоглядні джерела радянських і українських вчених через їх брак і спираємося переважно на відомі роботи вищезгаданих дослідників. Калюжний К.А. констатує, що яскравих вітчизняних робіт, які здатні становити конкуренцію західним за своєю ґрунтовністю, поки немає; впритул до останнього часу зусилля сучасних вчених зводилися до творчого опрацювання зарубіжних дослідників[27].

          З іншого боку, у такий спосіб Україна позбавлена ідеологічного обтяження та спадщини правової ментальності минулих періодів і здатна рецепіювати готові законодавчі і конституційно-правові конструкції е-демократії найкращих світових взірців і моделей, як сходу (Сінгапур, Японія, Гонконг) так і заходу (Великобританія, США, Естонія) без зважання на певні стереотипи і юридичні колізії, що можуть утворитися у випадку як би була необхідність кардинальної ломки системи конституційних правовідносин.

          Проте, спостерігається очевидне відставання розвитку е-демократії в українському правовому регулюванні. Так, у сучасній Україні програмним документом побудови інформаційного суспільства став Закон України від 9 січня 2007 року № 537-У “Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки”[28]. І лише 15 травня 2013 року Розпорядженням Кабінету Міністрів України було схвалено Стратегію розвитку інформаційного суспільства в Україні. Таким чином, якщо перший японський План розвитку інформаційного суспільства було ухвалено у 1972 році, а у Західній Європі у 90-ті роки ХХ ст., то в Україні відповідну Стратегію ухвалено в 2013 році.

          Окрім суто академічного і нормативно-правового відставання, істотний вплив на гальмування процесів запровадження е-демократії в Україні справляє й технологічний фактор. Так приміром за даними Міжнародного телекомунікаційного союзу (ITU – International Telecommunication Union)[29] за період з 2002 по 2007 роки Україна мала самий низький у Європі відсоток користувачів Інтеренету (лише 17,8%), було характерна регіональна нерівномірність користувачів, спостерігалось загрозлива “цифрова нерівність” між містами та сільськими населеними пунктами.

          В той же час ми можемо переконано стверджувати, що станом на друге десятиріччя ХХІ ст., коли зрештою Україна розробила Стратегію переходу до інформаційного суспільства, сама ця концепція вже пережила трансформацію і поступово втрачає популярність у первісному вигляді, як її розуміли у 90-х роках ХХ ст.

          Між тим, слід зазначити, що Стратегія розвитку інформаційного суспільства, яку було схвалено розпорядженням Кабінету Міністрів України від 15 травня 2013 р. № 386-р., містить нормативне визначення поняття електронної демократії. Не вдаючись до детального аналізу усієї сукупності нормативно-правових актів, що регулюють запровадження в Україні електронної демократії, (оскільки цьому буде присвячено інший розділ даної роботи) наведемо лише саме нормативне визначення, тим паче, що це видається доцільним зробити саме у даному розділі, присвяченому правовій герменевтиці цього поняття, що дозволить зрозуміти, яку ж із світових концепцій е-демократії сприйнято вітчизняним нормотворцем. Отже, згідно Загальної частини наведеної Стратегії, електронна демократія – форма суспільних відносин, за якої громадяни та організації залучаються до державотворення та державного управління, а також до місцевого самоуправління шляхом широкого застосування інформаційно-комунікаційних технологій.

          Ми вважаємо, що досить позитивним з конституційно-правової точки зору став підхід визначення е-демократії, як форми суспільних відносин. Це дозволяє одразу юридично корелювати дане поняття, застосовувати до нього механізми правового регулювання, а саме поняття набуває юридичної визначеності і конкретики.

          Аналіз нормативного визначення дозволяє констатувати, що автори даної Стратегії притримуються концепції широкого тлумачення е-демократії, я не лише як сукупності технологічних заходів, здійснюваних у рамках е-урядування. Такий підхід збігається із нашим баченням е-демократії, як нової форми державно-політичного режиму (політичної системи), як складової частини форми держави.

          В той же час, зміст е-демократії, автори  Стратегії звели лише до “залучення громадян та організацій до державотворення та державного управління” – тобто, фактично увесь комплекс різноманітних форм е-демократії  зведено лише до залучення – е-participation – найпоширенішої, але не єдиної форми е-демократії. Інші форми е-демократії, такі як е-голосування, е-референдум, краудсорсінг, тощо, дане визначення не охоплює. Хоча з подальшого тексту Стратегії вбачається, що автори  використали поняття “залучення” у широкому розумінні, а не лише, як  е-participation, що вбачається з мети та завдань та описання етапів та основних напрямів реалізації Стратегії.

          В цілому ми позитивно оцінюємо вищеназвану  Стратегію, проте слід зауважити, що наразі вже тренд “інформаційного суспільства” перестає бути актуальним, а світова спільнота все більше звертає увагу на розвиток таких продуктів інформаційного суспільства, як е-демократія та е-уряд, що і стає предметом пильної уваги політологів, соціологів та правознавців. А сама вихідна концепція інформаційного суспільства усе меншою мірою цікавить науковців, лише як вихідне середовище зародження зазначених категорій. Тому, на наш погляд, було б логічним вже у 2013 році не вдаватись до використання застарілих концептів, а одразу затверджувати Стратегію розвитку е-демократії. У 1998 році Міжнародний телекомунікаційний союз (ITU) приймає резолюцію про проведення Всесвітнього саміту з питань інформаційного суспільства (WSIS), етапи якого проводяться у 2003 та 2005 роках у Женеві та Тунісі за схвалення такої ініціативи ITU Генеральною асамблеєю ООН у 2002 році[30]. За визнанням дослідників це стало останнім сплеском популярності ідей інформаційного суспільства в чистому виді[31]. Наразі суспільний інтерес становлять більш практичні речі, які можливо забезпечити за допомогою ІКТ (приміром e-gov), хоча сам термін продовжує рудиментарно використовуватись у практиці певних інституцій: у Європейському союзі, термін «інформаційне суспільство» лишився тільки в назві спеціального тематичного (інформаційно-комунікаційного) порталу Єврокомісії, хоча з 1994 по 2012 роки назву «Інформаційне суспільство» мав Генеральний директорат Єврокомісії, що займався інформаційно-комунікаційною сферою ЄС. Вважається, що вперше у актах європейського права поняття “інформаційне суспільство” з’являється завдяки діяльності відомого європейського фахівця Мартіна Бангеманна, який очолив Експертну групу Європейської комісії з програм інформаційного суспільства, яка і сформулювала відомі “Рекомендації ЄС та глобальне інформаційне суспільство” 1994 року[32], які стали європейською реакцією на аналогічний документ підготований урядом США у 1993 році щодо планів розвитку національної інформаційної інфраструктури (Agenda for Action). Згодом  М.Бангеманном було вироблено “План дій” для європейського шляху до інформаційного суспільства та утворено ISF – Форум інформаційного суспільства.

          Проте, на сучасному етапі інституції та програми ЄС досить рідко застосовують це термін, лише як альтернативу для позначення програм e–Europe. За визнанням української версії Вікіпедії – 50-річна історія терміна «інформаційне суспільство» демонструє типовий життєвий цикл: «зародження — зростання застосування — спад застосування», що свідчить про невідповідність цього терміна реальним процесам у людському суспільстві.

          Але це стало живильним стартом ідей е-уряду і е-демократії, що оволоділи сучасним категорійним апаратом суспільних концепцій. Поняття “електронної демократії” до певної міри є умовним, а з точки зору категорійного апарату правознавства навіть не зовсім коректним. Наразі відсутні дані про точне авторство походження такого терміну. Експертні джерела схильні вважати, що дефініцію було запозичене із сленгу американських Інтернет-форумів десь у середні 90-х років ХХ ст.

          Фундамент на якому ґрунтується сучасне бачення е-демократії значною мірою базується на наріжному камені, яки заклав представник “франкфуртської школи”, найвидатніший сучасний німецький філософ Юрген Хабермас (J. Habermas), доробок якого ми вважаємо потрібно окремо виділити і важко переоцінити для сучасної демократії, і особу якого за масштабом доробків подекуди порівнюють з Імануїлом Кантом та Карлом Марксом[33]. Будучи фундатором унікальної теорії комунікативної дії  Ю.Хабермас, присвятив себе розробці власної концепції деліберативної демократії[34], що передбачає широку політичну комунікацію, дискус, і консенсус, розробив “дискусійну теорію права” –  дослідник відмовляється від ідеї права, як міри свободи, формальної рівності, формальної справедливості, природних прав людини і замінює її ідеєю справедливості дискусу[35].  Демократія і право у Хабермаса нерозривно пов’язані: демократія виступає конституюючою основою права, яке саме в свою чергу є продуктом справедливого дискусу. При цьому права людини за Хабермасом – це продукт участі людини у процесі соціальної і політичної комунікації, а не передумова такої участі, як у традиційному праворозумінні.

          Ю. Хабермас наполягав, що суть демократії полягає у широкій політичній участі громадян (партисипативна демократія). Зрозуміло, що широкомасштабне залучення громадян уможливлюється тільки завдяки спеціальним технологіям, що опосередковують комунікацію між громадянином та владою та поміж самими громадянами, а тому значної уваги Ю.Хабермас приділяє новітнім електронним технологіям, вважаючи, що кіберпростір є новою суспільною сферою, що є простором вільних суджень з актуальних громадських проблем, сфера у якій кожен громадянин може не тільки висловитись, але й бути почутим[36]. Демократія на його думку можлива лише там, де громадяни добре інформовані, а виборці роблять саме поінформований вибір. Вчений вважає, що у асоціації вільних та рівних усі мають мати рівні можливості вважати себе авторами тих законів, пов’язаність з якими дозволяє кожному окремо відчувати себе, як їх адресат[37].

          Саме відштовхуючись від ідей комунікативної теорії Ю.Хабермаса академічна спільнота почала активно розвивати напрямки досліджень спрямованих на вивчення впливу нових комунікативних технологій та процесів на формування демократичних цінностей і принципів. Доробок Юргена Хабермаса істотно вплинув на подолання спрощеного трактування комунікації, як акту одиничного спрямованого інформаційного впливу і дозволив розглядіти комунікацію, як систему соціальної взаємодії, взаємний обмін між різними суб’єктами, актуалізував наукові пошуки найбільш оптимального технологічного забезпечення участі широких народних мас в управлінні державою.

          Історія застосування ІКТ у правовідносинах сягає 70-х років ХХ ст. з появою кабельного телебачення з інтерактивними можливостями – тобто з каналами зворотного зв’язку з користувачем. Таким чином з’явилась можливість дистанційного, мережевого взаємозв’язку між користувачем мережею (на той час кабельною) та розповсюджувачем інформації.

          Поява технічного вирішення проблеми взаємозв’язку та необхідних технічних засобів об’єктивації волевиявлення користувача мережею обумовила появу цілої низки досліджень, які із захопленням окреслювали майбутні перспективи використання ІКТ у політико-правовій сфері, як наприклад, доволі відома книга Айтла де Сола Пула, (Ithiel de Sola Pool) “Технології свободи: свобода слова у вік електроніки”, яка була удостоєна у 1984 році престижної премії Американської асоціації політичних наук. У ній автор стверджує про перспективу конвергенції електронних технологічних засобів у сферу демократії і окреслив майбутню “tech liberty” (технологічну свободу). Дослідник стверджував, що саме завдяки електронній комунікації буде зруйновано “монополію” друкованих засобів масової інформації, які часто належать можновладцям, а електронні ресурси нададуть можливість висловлюватися будь-кому з різноманітних питань.  Айтл де Сола Пула заспокоював щодо впливів електроніки на свободу висловлювань аргументом того, що навіть за умов друкованих засобів масової інформації залишається величезний простір для свободи, а тим паче в умовах електронної передачі інформації межі свободи будуть ще більш розширеними; вказував на легкість доступу, низьку собівартість електронних засобів комунікації. Навпаки, бюрократичні процедури, монополізація ЗМІ та інтелектуального життя викликали у дослідника більше занепокоєння стосовно долі інститутів демократії, подолання чого він убачав саме у електронних технологіях[38].     

          Ще одним прибічником найширшого використання електронних технологій у площині забезпечення демократії був у той же період Ленгдон Уіннер (Langdon Winner), який у своїй роботі 1977 року “Автономна технологія. Техніка поза контролем, як тема політичної думки” проникливо застеріг, що техніка вже стала вагомим чинником впливу на політику, і що такий фактор вже є реальністю, а електронні технології критично важливі для соціального життя[39]. Хоча при цьому Л. Уіннер вважається одним із самих послідовник критиків гіпертрофованого впливу технологій на суспільні відносини, вважаючи, що “технологія сама по собі ніколи не робить кращими чи гіршими людей, які її використовують”.

          Досить резонансним у свій час стало есе професора архітектури Майкла Бенедикта для збірки “Кіберпростір: перші кроки“, у якому дослідник порівняв зацікавленість людей можливостями кіберпростору із підсвідомими потягами до образу Святого Граду і сподобив його до Нового Єрусалиму та нездійсненних мрій[40].

          Поняття кібердемократії набуло значного поширення у академічних колах і довгий час вживалося і до цієї пори вживається, як синонім електронної демократії. Прихильники концепції кібердемократії вважали, що демократія у сучасному суспільстві зіштовхується із завданням інтеграції маси громадян за допомогою нових методів, що власне і призводить до утворення “кібердемократії”, в рамках якої люди зможуть приймати безпосередню участь у політичному процесі. Кібердемократія діє, на їх думку, на основі невтручання у асоціативні та плюралістичні прояви у рамках політичної системи[41]. У підвалинах кібердемократії закладено принципи інтерактивності, різноспрямованості та саморегулювання. Остання ґрунтується на постулаті самоврядування та максимально можливому самовизначенні, тобто праві виступати довільно у своїй приватній сфері через принцип субсидіарності[42]. На наш погляд ідея кібердемократії не є етапом у формуванні концепції е-демократії, оскільки  ці два поняття виникли фактично одночасно, і її слід вважати однією із варіацій форми е-демократії – тобто синонімами.

          Іншим тотожним поняттям е-демократії та кібердемократії стало – “цифрова” (або діджитальна – digital) демократія. Таким поняттям оперує приміром голландський дослідник Ян ван Дейк і низка інших авторів[43]. Дослідник відмічає, що при домінуванні цифрових технологій демократія робить більш відкритим та доступним широкому загалу процес обміну інформацією, підтримує формування спільнот та артикуляцію групових інтересів, а також забезпечує більшу залученість громадянина у політичний процес. На думку Яна ван Дейка цифрова форма призводить до ренесансу форм прямої демократії і проводить аналогію з давньогрецькою Агорою[44].

            Суміжним також є поняття “відеодемократії” введене в обіг Р. Холендлером у його однойменній книзі 1985 року, де він стверджує, що новітня електронна відеотехніка, що створює масову культуру, може відродити істинні принципи демократизації суспільства, надаючи всім громадянам можливість співучасті в ній за посередництвом кабельного телебачення та комп’ютерних відеосистем[45].

          Фундатор Медіа Лабораторії Масачусетського технологічного інституту (MIT’s Media Laboratory) – Ніколас Негропонте (Nicholas Negroponte), який вважається одним з першопрохідців Інтернету, автор бестселеру “Цифрове буття” (Being Digital) у 1997 році передрік руйнування національних кордонів завдяки Інтернету: “у той час, як політики борються з вантажем історії, у цифровому середовищі виникає нове покоління, вільне від багатьох старих упереджень. Цифрові технології можуть стати природною силою, що гармонізує світ”. На його думку держава буде ставати все більш вузькою і широкою: “вона буде ставати все більш маленькою, щоби бути більш локальною, /…/ закони мають ставати все більш всезагальними. Кібернетичний закон має стати всеосяжним законом”[46]. Ніколас Негропонте у 1995 році сформулював концепцію “електронной економіки” і його авторство цього поняття достовірно підтверджується. Гіпотетично, можливо що саме це поняття стало матрицею для лінгвістичного калькування поняття “електронна демократія” в результаті поєднання понять “електронна економіка” та “теледемократія” користувачами мережі.

            Керівник Анненберзької школи комунікативістики при Пенсільванському університеті Джордж  Гербнер у своїй роботі «Масові засоби та теорія зв’язку людей» досліджуючи такий невід’ємний елемент демократії, як громадська думка оперував поняттям інформаційної демократії, зазначивши при цьому: «Народне самоуправління можливе лише у тому випадку, якщо люди, виступаючи як громадяни колективно створять альтернативну політику /…/ і приватні системи «пізнання та поглядів», будуть трансформовані в суспільні системи»[47].

          І у цьому огляді наукових підходів, що стали передумовою формування концепції е-демократії ми не можемо не згадати найбільш уславленого і найвідомішого американського футуролога Елвіна Тоффлера, який у своїй роботі 1980-го “Третя хвиля” передрікав, що держава-нація, яка була основою індустріального суспільства перебуває у стадії руйнування і на зміну їй відбувається передання влади зверху вниз,  на користь регіонів, на користь транснаціональних об’єднань. На думку Е. Тоффлера після хвилі аграрного та індустріального суспільства настала третя хвиля – постіндустріальне інформаційне суспільство у якому має домінувати напівпряма демократія (semi–direct), як гібрид поміж представницькою та прямою, кожна з яких має, як недоліки так і переваги. Напівпряма демократія на його думку буде досягнута шляхом залучення широких мас населення до прийняття рішень, що стане можливим шляхом зміни інформаційних потоків, тобто перенесення відповідальності за прийняття рішень (розподіл прийняття рішень) на низовий рівень мас населення. Політичні еліти будуть розширені за рахунок включення у неї все нових груп населення[48]. Комп’ютерна озброєність, вважав футуролог, створить умови для прямого інформаційного контакту людей, що на його думку зменшить централізований контроль з боку держави і тим самим зменшиться загроза особистим свободам, що відкриває дорогу плюралізму.

          Елвін Тоффлер одним з перших вчених у ХХ ст. висунув ідею появи нових форм демократії у зв’язку з розвитком комунікативних технологій. У своїй роботі 1970-го року “Футурошок” Тоффлер Е. запропонував нову форму демократії називати “антисипаторною” (anticipatory democracy – буквально: завчасно попереджувальна демократія)[49]. О.Тоффлер вкладав у це поняття поєднання громадянської участі з майбутньою свідомістю, вважав, що вона виходить за межі традиційних уявлень про партисипаторну демократію, зводив її сутність до того, що владні інституції приймаючи ті чи інші рішення  має враховувати думку громадян відносно тих наслідків, що мають настати і удаються громадянам найбільш вірогідними. Дослідник передбачав, що громадяни будуть утворювати ініціативні групи і доводити свої міркування до влади, яка має враховувати рекомендації громадян. Е. Тоффлер вважав таку демократію “напів-прямою” (semi-direct), оскільки у цих відносинах все ж таки присутні представницькі інституції влади. При цьому у технологічному плані Е. Тоффлер був прихильником концепції “теледемократії”.

          Інший американський дослідник Ф. Кристофер Артертон (F. Christopher Arterton)  опублікував у 1987 році книгу “Теледемократія. Чи здатні технології захистити демократію”[50] у якій провів дослідження прямої демократії опосередкованої телекомунікаціями і підкреслював про можливість мобілізації значної кількості громадян через електронні засоби, що здатні гарантувати плюралізм у політиці, а також важливість участі, а не поведінки. Ідеї теледемократії у такій її назві були підтримані такими вченими, як Тед Беккер та Кріста Деріл Слетон, які у своїй роботі 2000 року “Майбутнє теледемократії” вважали, що електронні технології здатні повернути громадськість до істинної демократії[51]. Вагомий внесок у розробку концепту “теледемократії” вніс і фундатор комунікативістського напрямку соціології  американський професор Амітай Етціоні (Amitai Etzioni), який дещо змістивши акценти вважав, що теледемократія здатна бути способом досягнення суспільного блага не стільки телевізійним технологіям, скільки завдяки комунікативним аспектам[52].  За деякими джерелами вважається, що саме А. Етціоні і є автором поняття “теледемократія” і вважав, що основа майбутнього демократичного суспільства має бути не у руках професійних політиків, а у руках громад.

          Проте, в середині 80-х років стало зрозуміло, що кабельні телемережі є технічно тупиковим шляхом розвитку ІКТ у політичній сфері і технологічно не здатні виконати очікувані від них запити. А тому захоплення ідеями теледемократії почало спадати. Один з найавторитетніших теоретиків демократії сучасності який, до речі, ввів у науковий обіг таку ознаку демократії, як “плюралізм”, Роберт Даль у цьому зв’язку закликав очікувати нового покоління “тедемократичних” технологій[53]. І нові технології не забарилися, вже за 10 років став бурхливо розвиватися Інтернет. Таким чином, в результаті фіаско теледемократії сама ідея не була дискредитована, було змінено лише носій, технологія, а модель суспільних відносин залишилась тотожна, але стала втілюватись на новій технологічній базі.

          У нас є усі підстави вважати, що коцепт “теледемократії” був передумовою появи е-демократії, а поява дефініції “електрона демократія” є можливо парафразом поняття “теледемократія”, яке з’явилося на 10-15 років раніше. Такої ж позиції притримується і Лоуренс Гроссман (Lawrence K. Grossman), який вважає, що теледемократія заклала основи майбутньої “електронної демократії[54]. Хоча існує і розширене тлумачення теледемократії, як “віддаленої” демократії (tele– лат. віддалений). У цьому зв’язку і електронна демократія також є теледемократією у широкому розумінні, хоча б в силу того, що ІКТ за великим рахунком є саме телекомунікаційними технологіями. Роберт Даль відзначив роль телекомунікаційних систем у розвитку демократії: “за допомогою телекомунікації фактично кожний громадянин може отримати легкодоступну інформацію про публічні проблеми у формах (друковані твори, матеріали дебатів, художні інсценування, мультиплікація)  та на рівні (від експертного до найпростішого), що підходить кожній конкретній людині /…/ Системи телекомунікації дозволяють кожному задавати питання з приводу отриманої інформації про важливі публічні питання /…/ дозволяють громадянам брати участь у дискусіях з експертами, з особами, які приймають політичні рішення, зі своїми співгромадянами /…/ Громадяни не здатні подолати межі своєї політичної свідомості шляхом простої участі у дискусіях один з одним. В той же час, як технологія дозволяє їм слідкувати за дискусією та голосувати з питань, що обговорюються”[55].

Визначення поняття електронної демократії

          За даними Британської енциклопедії (“Британіки”) у статті Ендрю Чедвіка присвяченій визначенню “е-демократії”[56] даний термін ймовірно походить від назви відомого у США незалежного інтеренет-форуму “Міннесота Е-Демократія” (Minnesota E-Democracy), який було засновано у 1994 році, який згодом фундатори перетворили у сайт – “E-Democracy.org”, який існує і досі та позиціонує себе як піонерський проект у сфері е-демократії. Хоча такі дані на наш погляд є доволі умовними і точного авторства цієї дефініції не встановлено, правоволодільця чи легітимовано визнаного автора допоки не виявлено, що дає підстави вважати цей термін “народним”.

          “Британіка”[57] запозичує для визначення “е-демократії” відповідну статтю Ендрю Чедвіка з “Енциклопедії урядування” (Еncyclopedia of Governance, 2007)[58] і визначає наступним чином – це використання інформаційних та комунікаційних технологій зміцнення демократії, що у деяких випадках здатна замінити представницьку демократію.

          Автор, професор політичних наук Університету Лондона, як бачимо використав праксеологічний (діяльнісний підхід), тобто “е-демократія це – використання” (тобто певна дія суб’єкта); і при цьому досить радикально окреслив її роль, як інструментарію здатного замінити представницьку демократію. Даний підхід є досить поширеним у роботах присвячених е-демократії і сутність його зводиться до того, що е-демократія утворює собою нову якісну сутність демократії, що трансформує представницькі інститути шляхом використання технологій (переважно ІКТ).

          З таких же позицій пояснює зміст е-демократії і один з найвідоміших світових фахівців з е-демократії, який вважається одним з піонерів цього напрямку Стівен Кліфт. На його думку е-демократія означає використання інформаційних і комунікаційних технологій і стратегій демократичними діячами (урядами, обраними посадовцями, медіа, політичним організаціями, громадянами/виборцями) всередині політичних і управлінських процесів місцевих спільнот, націй та на міжнародному рівні[59].

          Аналогічно визначає е-демократію відомий російський дослідник В.І. Дрожжинов, який вважає що під е-демократією варто розуміти застосування ІКТ в інтересах удосконалення та укріплення демократичних інститутів у сучасному суспільстві, підвищення участі громадян у політичному процесі[60].

          Існує підхід, який намагається виділити вузьке та широке розуміння е-демократії. У вузькому розумінні е-демократію розглядають як використання електронної підтримки для забезпечення відповідних конституційних прав, що вимагають тих чи інших формальних рішень; у широкому – врахування думки і залучення громадян і організацій у політичні відносини і процеси[61]. В цьому варіанті застосований вже вищеназваний традиційний для політології підхід розуміння е-демократії, як того чи іншого виду діяльності.

          Праксеологічний підхід у герменевтиці е-демократії не позбавлений сенсу, оскільки з точки зору сутнісного сприйняття цієї категорії одразу окреслює рамки її змісту і визначає її роль у суспільних відносинах. Але з юридичної точки зору навряд чи задовольнить будь-якого правознавця, оскільки не дозволить унормувати визначення е-демократії, як конституційно-правового явища, як відповідного державно-політичного режиму, розбалансовує загальноюридичний контекст правосприйняття і, як наслідок, не дозволить законотворцю виробити юридичні критерії е-демократії з метою подальшого врегулювання таких правовідносин направляючи їх на юридичну охорону та захист прав і свобод людини. А тому законотворчі інституції держави змушені будуть шукати інші правові критерії для визначення е-демократії, як нормативної категорії.

          З інших позицій дається погляд на е-демократію у досить відомому колективному міжуніверситетському дослідженні 2003 року “Оцінка використання нових технологій з метою сприяння демократії у Європі. Е-демократизація парламентів та партій у Європі” (А. Трехсель, Р. Кіс, Ф. Мендес, Ф.С. Шміттер, та інші): е-демократія складається з усіх електронних засобів комунікацій, що дозволяють/уможливлюють для громадян застосування зусиль для тримання керівників/політиків відповідальними за свої дії у сфері публічного життя. Залежно від аспектів демократії, що просуваються, е-демократія може використовувати різні технології для: 1) підвищення транспарентності політичного процесу; 2) посилення прямого залучення і участі громадян; 3) удосконалення якості формування думок шляхом відкриття нового простору для інформації і обговорення”[62]. На думку цього колективу авторів, техніками е-демократії є: е-доступ, е-консультації, е-петиції, е-голосування, е-форуми. Відтак, фактично, таке технологізоване визначення ставить знак рівності між е-демократією та сукупністю ІКТ, що на нашу думку не зовсім вірне, адже відбувається підміна понять між результатом та засобом його досягнення. Засоби комунікації – це способи забезпечення демократії, але не самоціль демократичного режиму. Важко вести мову про побудову е-демократії в цілому у недемократичній країні.

          Найпоширеніша мережева енциклопедія Інтернету Вікіпедія станом на березень 2016 року у англомовній версії використовує визначення е-демократії, що надане колективом авторів-дослідників (Хусейном Джафаркарімі, Алексом Сім, Робабом Саадатдуст, Джи Мей Хі), щоправда представниками технічних наук, з їх колективної статті “Вплив ІКТ на посилення ролі громадян у прийнятті владних рішень“[63]. З точки зору цих авторів е-демократія це явище 21 сторіччя, що включає у себе інформаційні та комунікаційні технології просування демократії тобто форма правління за якої усі дорослі громадяни набувають рівних прав пропонувати, розробляти та створювати законодавство[64]. При цьому автори зазначеної статті у своїх розмірковуваннях посилаються на доробки Ендрю Чедвіка.

          Не зважаючи не певну суперечливість, перебільшену технологізованість та правову неточність такого підходу, цінність його, з нашої точки зору полягає у тому, що воно відносить е-демократію до явищ правового порядку, хоча і зводить його тільки до законотворчої ініціативи прямої демократії. Втім, автори, як ми припускаємо, і не ставили перед собою мети надавати правове визначення, але зрештою це одне з небагатьох визначень, що актуалізує правовий погляд на електронну демократію та юридизує це поняття, хоча і не зовсім точно з точки зору розмежування форми правління та форми політичного режиму.

          Разом з тим україномовний (як і російськомовний) варіант Вікипедії надає дещо інше бачення поняття е-демократії і визначає останню, як форму демократії, що характеризується використанням інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ) як основного засобу для колективних розумових (краудсорсинг) і адміністративних процесів (інформування, прийняття спільних рішень — електронне голосування, контролювання виконання рішень та т. д.) на всіх рівнях — починаючи з рівня місцевого самоврядування і закінчуючи міжнародним[65].

          Знову ж таки, як бачимо е-демократію намагаються визначити, як форму демократії і зазначають про це, як про усталену категорію, вводячи у експерно-науковий лексикон нову форму демократії.

          Інший енциклопедичний популярний електронний ресурс Рунета “Мегаенциклопедія Кирила та Мефодія – Мегабук ” більш поліваріантно підходить до визначення поняття е-демократії пропонуючи декілька версій трактування: 1). форма суспільно політичної активності громадян з застосуванням новітніх інформаційно-комунікаційних технологій (наприклад, мережі інтернет) для досягнення максимальної продуктивності при взаємодії громадян з іншими громадянами, органами державної влади та муніципальної влади, громадськими та комерційними організаціями, а також інструменти такої взаємодії; 2). демократична політична система, при якій інформаційно-комунікаційні технології використовуються для реалізації найважливіших складових демократичного процесу: “розповсюдження інформації, комунікації, об’єднання інтересів громадян та прийняття рішень (шляхом узгодження та голосування)”[66]. Таким чином, автори даного підходу застосували праксеологічне бачення, тобто розуміння е-демократії через форму активності громадян; і в той же час визначили її як політичну систему, тобто у цьому баченні наблизились до тієї значної групи експертів, що ідентифікують її, як нову форму демократії.

          При цьому всі зазначені електронні ресурси у якості синоніма е-демократії використовують поняття – цифрової демократії (або, як калька з англійської мови – діджитальна), відео-демократії, інтернет-демократії, інформаційної демократії, віртуальної демократії, мережевої демократії, вікі-демократії, аватарної демократії, крауд-демократії, кібердемократії, соціокібернетичної демократії, он-лайн демократії, тощо. Існує підхід у тлумаченні е-демократії, як “хмарної демократії”[67].

          Підхід до е-демократії, як до політичної системи вочевидь Енциклопедією Кирила та Мефодія було запозичене із праць відомого і досить цитованого петербурзького політолога, одного з перших дослідників електронної демократії на пост-радянському просторі М.С. Вершиніна, який власне і запропонував такий підхід (е-демократія = політична система), приєднуючись до тієї платформи, що створюється нова якість і форма демократії (“інформаційна теорія демократії”): “традиційні уявлення про демократію не можуть бути екстрапольовані на суспільства, які трансформуються у горнилі глобалізації, дігіталізації та постіндустріалізма. Суспільно-політичній думці слід шукати нові рішення. Демократія потребує модернізації на основі більш еластичних форм ідентифікації громадян та більш широкої системи громадянської солідарності”[68]. Цей же ж автор запропонував бачення е-демократії, як нової компютерно-опосередкованої форми політичної комунікації і вважає, що у теорії демократії відбулися зсуви під впливом мережі Інтернет[69]. Підхід М.С. Вершиніна є домінуючим для наукової політології пост-радянських країн. Проте, слід звернути особливої уваги на ту обставину, що поняття “політична система”, до якої звернувся М.С. Вершинін, є американським політико-проавовим аналогом європейського наукового поняття політичний (державно-політичний) режим, на чому ми зупинимось нижче.

          Через ключове поняття – “форма політичної комунікації” е-демократію визначає і М.Н. Грачев, який вважає, що остання, є заснованим на застосуванні мережевих комп’ютерних технологій механізмом політичної комунікації, що сприяє реалізації принципів народовладдя і дозволяє привести політичний устрій у відповідність до реальних потреб інформаційного суспільства, що встановлюється[70]. В цьому випадку, як ми бачимо, автор пропонує опосередкувати цю категорію, через поняття “механізм”.

          В.В. Трофімов вважає, що е-демократія це вираз у мережі Інтеренет волевиявлення з приводу ініціації проекту нормативного рішення або збору голосів у підтримку прийняття певного правового акту чи голосів протесту проти будь-яких правотворчих ініціатив, а також прийнятих юридичних рішень. Одразу слід зазначити, що автор надав таке визначення е-демократії з певною часткою умовності[71]. Проте на наш погляд в даному випадку мова ведеться не про е-демократію, як форму загального поняття демократії, а скоріше про форми самої е-демократії. Нам важко погодитись з думкою автора стосовно того, що недостатній ефект від правотворчої ініціативи у безпосередній площині правового життя може бути частково компенсований активністю громадян у віртуальному просторі, за допомогою форм так званої електронної демократії. Щоправда ця думка автором була висловлена у якості гіпотези. Нам видається, що електрона демократія не є компенсацією нестачі будь-якої з форм демократії, а є самостійною гібридною формою демократії, яка зародилася саме у тих країнах де важко говорити про нестачу демократії чи низьку політичну активність громадян. В той же час нам видається слушною і правильною думка В.В. Трофімова стосовно того, що електрона демократія сприяє формуванню актуального права – права, що відповідає повсякденним потребам людей та такого, що виражає їх необхідні запити та юридично значимі соціальні інтереси.

          Вдалим саме з юридичної точки зору на наш погляд є визначення “мережевої демократії” надане С.В. Всильєвою, яка свою думку сформулювала наступним чином: “мережева демократія означає здійснення громадянами влади та їх участь в управління справами держави за допомогою електронних мереж загального користування. У цьому її головна відмінність від інших типів демократії”[72]. Таким чином, автор спрямовує своє визначення е-демократії (мережевої демократії) через формулу “реалізації права”, оскільки здійснення права, це процес реалізації правових можливостей, які надаються законом (чи договором) носію суб’єктивного права (правоволодільцю, суб’єкту). Підхід, як на наш погляд є досить слушним і юридично зваженим, оскільки дозволяє корелювати е-демократію у правовідносинах, чітко ідентифікуючи її місце серед правових явищ. Проте, на наш погляд розкриває лише одну з граней е-демократії – лише, як суб’єктивне право.

          Досить технологізоване визначення е-демократії пропонують надати Енді Брек та Філ Нобл, які зводять її до “використання Інтернету урядом, політичними партіями і правозахисними групами для постачання інформації, комунікацій, надання послуг чи підтримки участі для розвитку більш міцних дебатів серед громадян”[73]. Як бачимо,  ці західні експерти не надто переймаються чистотою поняття та його змістом, хоча сама робота “Е-демократія навколо світу”, де міститься таке їх визначення, є досить цікавою і новаторською.

          Існує підхід до визначення е-демократії, як форми тільки прямої демократії, що характеризується використанням ІКТ, як основного засобу для колективних розумових та адміністративних процесів (інформування, прийняття спільних рішень, електронне голосування, контролювання виконання рішень і т.д.) на усіх рівнях – починаючи з рівня місцевого самоврядування і закінчуючи міжнародним рівнем[74]. Як бачимо цей підхід вже є не настільки радикальним, щоби оголошувати нову форму демократії і спонукає дослідників вишукувати витоки і особливості е-демократії у прямій демократії, як одній із форм демократії, як виду державно-політичного режиму.

          Натомість, існують діаметрально протилежні підходи, які визначають е-демократію способом удосконалення тільки представницької демократії. Так, Енн Макінтош (Ann Macintosh)  вважає, що e-democracy це використання ІКТ для підтримки демократичних процесів прийняття політичних рішень, більш широкого залучення (рarticipation) у ці процеси громадян та укріплення репрезентативної демократії[75]. Ця професор, як бачимо убачала розвиток е-демократії в рамках традиційної і домінуючої форми представницької демократії, але при цьому спиралася на концепцію електронної участі (E–Participation), на якій ми зупинимось нижче.

          Через функціональність визначає електрону демократію Н.О. Обривкова ідентифікуючи її, як відкритість влади суспільству, що обумовлює оптимізацію державного управління шляхом активного залучення до неї пересічних громадян[76]. У цьому випадку дослідник детермінує пряму демократію е-урядом оскільки робить посилання на оптимізацію державного управління. Слідуючи цій логіці е-демократія забезпечується поліпшенням е-уряду, що на нашу думку є дисонансом між цими двома поняттями. Хоча позитивним є посилання на необхідність залучення громадян, що вірно підмічено автором цього визначення. Транспарентність (прозорість, гласність, відкритість) у діях владних інституцій є однією з найважливіших ознак демократії, але не єдиною. Тому зводити е-демократію виключно до відкритості, на наш погляд дещо обмежено.

          Досить популярною і відомою на пост-радянському соціальному просторі є робота Ф.Крашеніннікова та Л.Волкова “Хмарна демократія” (“Облачная демократия“), яка розповсюджується завдяки вільному електронному доступу у Інтернет до цього дослідження. Автори розвивають своє бачення розвитку демократії у контексті паралельному але досить близькому до е-демократії. Сутність концепції хмарної демократії в принципі подібна до так званих хмарних сервісів у Інтернеті[77]. Цей підхід ще відомий під іншими назвами – “плинуча демократія” (liquid democracy), або “демократія делегування” (delegative democracy). Останню концепцію активно розробляв Брайан Форд[78] і зміст її полягає у тому, що громадянин завдяки технологіям може делегувати свій голос експертам у певних сферах, які викликають у нього довіру, або навіть поділити свій голос поміж декількома делегатами, а частину залишити собі. Хмарну демократію у розумінні зазначених авторів можливо досягнути лише завдяки електронним технологіям.

          Своє бачення  е-демократії Ф.Крашенінніков та Л.Волков висловили у наступній своїй роботі – “Пересічна електронна демократія“, де визначили останню, як можливість будь-якого громадянина, незалежно від його місця знаходження, брати участь у політичному процесі, у розробці та прийнятті управлінських рішень, і є одним із головних досягнень сучасності у сфері політичного управління. На їх думку саме е-демократія окреслює горизонти подальшого розширення прямої демократії у суспільстві[79]. З юридичної точки зору такий підхід надає погляд на е-демократію, як на суб’єктивне право – “можливість громадянина … брати участь”. Якщо виходити з класичного юридичного підходу до поняття демократії, як виду політичного режиму, то таке визначення, поряд з усіма його позитивними ознаками, позбавляє демократію рис об’єктивної категорії, зводячи його лише до характеристики суб’єктивної правомочності громадянина. У цьому сенсі тоді не має можливості вести мову про е-демократію, як форму демократії, а лише тільки як про суб’єктивне право. Хоча позиція авторів стосовно співвідношення е-демократії та прямої демократії заслуговує на увагу. Автори слушно вважають, що ефективно функціонуюча система демократії, яка залучає у себе сотні, тисячі чи мільйони людей, здатна досить швидко підкреслити та зробити неминучим остаточне банкрутство традиційних, застарілих методів прийняття політично значимих рішень[80].

          Таким чином, Ф. Крашенінніков та Л. Волков досить помірковано підходять до вельми поширеної позиції, про те що е-демократія є новою формою демократії, про що, як ми вже вище зазначали, досить рішуче заявляє ціла низка авторів. Позиція цієї групи доволі розрізнених і не пов’язаних між собою експертів полягає у тому, що ІКТ дозволяють утворити нову форму демократії, яка не була раніше відома політ-правовим вченням, історії політології, соціології, теорії права, історії конституціоналізму; а е-демократія на їх думку володіє досить специфічними рисами, що дозволяють її відмежовувати від відомих форм демократії. Вочевидь, що на цьому питання необхідно зупинитись детальніше.

Е-демократія, як форма державно-політичного режиму

          Здобутки теорії держави і права, історії політ-правових вчень виробили станом на сьогоднішній день (початок ХХІ ст.) в принципі більш менш єдиний, сталий і узгоджений підхід, щодо питання про державно-політичні режими, як елементу форми держави, що органічно сприйняті теорією конституційного права та реалізовані у інших галузях права. Питання форми держави, та її складових елементів наразі вже не є надзвичайно актуальним і вельми нагальним питанням державознавства, і на думку більшості державознавців є вирішеним. Аристотель вів мову про форми державного правління, Монтеск’є оперував категорією “державно-правовий режим”, але зрештою політико-правова наука і державознавство більш-менш стало уніфікували підходи. Точне авторство поняття “форми держави” встановити не видається за можливе, оскільки значна кількість дослідників оперувала цією категорією у діалектичній єдності із парною до неї – “зміст держави”. Умовно можна вважати, що у юрислексику поняття “форми держави” в сучасному конституційно-правовому розумінні у 20-ті роки ХХ ст. ввів німецький юрист-політолог Карл Шмітт[81]. Дане питання має свою досить давню історію у суспільно-політичних науках. Форма держави, не залежно від того, якою своєю стороною вона виявляє прояв завжди має безпосередній зв’язок з державною владою. На початку ХХ ст. С.А. Котляревський вказував, що у сучасну епоху будь-яка держава є нічим іншим, як “організацією державної влади, що виступає у різноманітних її формах та проявах” [курсив авт. – П.В.К.][82]. Хоча приміром Коркунов Н.М. у цьому ж значенні вживав поняття “форма устрою”[83], а Б.Н. Чичерин під цим же поняттям вживав термін “образ правління”[84].

          Але наразі традиційно конвенціональним для абсолютно переважаючої більшості академічних видань пост-радянського правознавства є те, що форма держави складається з: 1) форми правління; 2) форми державного устрою; 3) форми державно-політичного режиму. Цей підхід вже став класичним, відображеним у більшості підручників з теорії держави і права, конституційного права, політології, історії політико-правових вчень. Деякі авторі виділяють більшу кількість складових форми держави, але в контексті даного дослідження це не суть важливо, оскільки усі автори однозначно визнають у якості складової форми держави державно-політичний режим, а відтак – демократію, як один із видів зазначеного режиму. Цей підхід апробований роками, має свою традицію, не викликає дискусій чи гострих суперечок, є найбільш універсальним, послідовним і логічним. В той же час справедливим є твердження Л. Гумпловича про те, що “вчення про відмінності держав або про державні форми є настільки ж хитким та не встановленим, як і саме визначення держави”[85]. Попри таке, за виключенням дискусії 60-х років ХХ ст. стосовно співвідношення понять державний та політичний режими (або державно-політичний) та наукового дискусу між прихильниками політико-правового та соціологічного підходів[86] вищенаведене розуміння складових форм держави не викликає непорозумінь. Щоправда існує також американський підхід за яким замість поняття “державно-політичний режим” використовується поняття “політична система”, яку запровадив Девід Істон  (David Easton, 1917-2014)[87]. Поняття “політичного режиму” у американських суспільних науках майже не вживається. В той же час і французький проф. Жорж Бюрдо фактично прирівнює політичний режим до політичної системи[88]. Але у контексті даної роботи це практичного значення немає, а автор свідомо уникає занурення у особливості форм держави, оскільки це виходить за рамки нашого дослідження, а питання має переважно одностайне бачення у спеціальній літературі і наразі видається за великим рахунком теоретично вирішеним.

          Таким чином, резюмуючи аналіз форм держави умовно візьмемо у якості доведеної догми посилання на те, що дежавно-політичний режим це сукупність  (система) прийомів, форм, засобів та методів здійснення державної політичної влади у країні, засіб функціонування політичної системи (режиму), і є виразом функціональних властивостей (характеру) державної влади. Приблизно таке визначення, з тими чи іншими незначними відмінностями, міститься у більшості підручників з теорії держави і права, державознавства, конституційного права, політології країн пост-радянського правового простору[89]. В принципі, такий підхід до поняття державно-політичного режиму не претендує на новаторський і є одним з парафразів класичного визначення політичного режиму Жана-Луї Кермонна, що є найбільш цитованим і вживаним у європейських дослідників режимів, а тому представники пост-радянської правової доктрини не оригінальні у цьому. Ж.-Л. Кермонн визначив політичний режим, як сукупність елементів ідеологічного, інституційного та соціального порядку, що сприяє формуванню політичної влади даної країни на певний період[90]. А тому, аби не вдаватись у надмірну деталізацію, що може відхилити нас від безпосереднього предмета дослідження, візьмемо саме таке визначення до уваги у якості вихідного[91].

          Існують, щоправда, певні не значні розбіжності у видах державно-політичного режиму, а саме: як називати антиподи демократичного режиму – диктаторський, тоталітарний, авторитарний, тощо. Але стосовно того, що основним прийнятним видом державно-політичного режиму (або на англо-американський манер – політичної системи) є демократія дослідники є одностайними[92].

          Безсумнівним є те, що зміст поняття демократії в залежності від конкретно-історичного періоду і конституційно-парвових реалій тлумачився і розумівся досить різноманітно: від платонівського оголошення його “гіршою” формою правління до найвищого людського здобутку у конституційно-правовій царині. Вочевидь, що не існує такої форми демократії, яка б задовольняла попит кожного окремого індивіду, але як здобуток еволюції правової доктрини безсумнівно, що демократія у її розширеному тлумаченні наразі є цінністю у правосвідомості кожної людини. Алексис де Токвіль вказуючи на природність демократичного режиму та її аксіологію влучно зазначив, що розвиток державних форм неминуче і закономірно призводить людську спільноту до демократії[93]. Таким чином демократія є одним із видів державно-політичного режиму (і ми приймаємо це як даність в контексті цього дослідження), що характеризується певними ознаками. І такі сутнісні ознаки власне і формують її визначення. Ми не ставимо собі за мету надати універсальне і вичерпне визначення демократії, оскільки це об’єктивно неможливо. Напевне скільки існує дослідників форм державно-політичних режимів, політичних систем, стільки існує визначень демократії. Між авторитарним тоталітаризмом, як крайньою точкою з одного полюсу та лібертаріанським демократичним абсолютним демонтажем державного примусу, як іншою крайньою точкою існує безліч відтінків і особливостей найрізноманітніших форм державно політичних режимів. Саме невизначеність результатів демократичного процесу при визначеності його процедур, як базової риси демократії, на думку А.Мельвіля, слугує поясненням тому, що у реальному політичному житті ми зіштовхуємось з досить різноманітними типами і формами демократії і цілим спектром різних політичних систем і режимів (на пів-демократичних, на пів-авторитарних), які можна розташувати у континуумі між демократією та авторитаризмом[94].

          Ще у 1977 році видатний голандсько-американський дослідник Арендт Лейпхарт зазначив, що демократія це поняття, яке зовсім не піддається визначенню. Це не система влади, що повністю втілює усі демократичні ідеали, але система яка у достатній мірі до них наближається[95]. Джордж Оруелл також писав, що “коли мова ведеться про такі поняття, як демократія, то виявляється не тільки відсутність його загальноприйнятого визначення, але й будь які спроби надати таке визначення зустрічають супротив з усіх сторін”[96].    Безсумнівно, що поведінка людини у будь-якій державі обмежена певними правовими приписами. Взяти хоча б фінасово-правову систему скандинавських країн, яка вважається однією з найдетермінованіших у світі; в той же час саме Швеція, Данія і Норвегія за усіма рейтингами індексів демократії завжди посідають чільне місце. За таких умов на індивідуальному рівні громадянин завжди перебуває у стадії керованого конфлікту (суперечності) із своєю державою, оскільки має місце діалектична єдність суперечливості приватних і публічних інтересів. Відтак, внутрішній потяг до безмежної свободи реалізації власних можливостей у зовнішніх формах прояву ніколи не може бути задоволеним, а це означає, що ідеальна демократія може бути наближуєма, але ніколи остаточно і кінцево досягнута на 100%. Процес демократизації є нескінченним і одвічним, таким що потребує постійної пильності, боротьби і правової охорони, а сама демократія – перманентного юридичного захисту.

          Достатньо назвати прізвища видатних мислителів, які зробили значний внесок у теорію демократії – Арістотель, Платон, Джон Локк, Шарль Луї Монтеск’є, Девід Юм, Жан-Жак Руссо, Алексіс де Токвіль, Джон Стюарт Мілль, Джон Д’юі, Юрген Хабермас, Джон Ролз, Ханна Арендт, Ісая Берлін, Іван Франко, Томас Джеферсон, Бенедикт Спіноза – і стає зрозумілою невичерпність даної теми. Спеціальної літератури присвяченій дослідженню демократії з часів Платона та Аристотеля і до ХХІ сторіччя наявна незліченна кількість, і навіть у другій половині ХХ ст. початку ХХІ ст. дослідники знаходять все нові і нові змісти у цій політико-юридичній категорії, відкривають все нові і нові її сторони; існують етимологічні, нормативні, емпіричні підходи до визначення демократії, тощо. Але попри це, демократія залишається однією з найбільш невизначених та оспорюваних категорій конституційного права. Сучасний американський професор Адам Пшеворський називає демократію “системою впорядкованої необмеженості та організованої невизначеності”[97]. Як стверджував один із стовпів правового позитивізму, австрійський юрист Ханс Кельзен, критикуючи більшовизм: слово “демократія” стало пануючим гаслом і не дивно, що воно, як будь-яке гасло, втратило упевнений і твердий зміст. Наслідуючи вимоги моди, його вважають за необхідне вживати за усіма можливими приводами і для усіх можливих цілей таким чином, що воно стало покривати собою найрізноманітніші і часто цілковито суперечні одне одному поняття[98]. Американський історик права Гарольд Джон Берман запропонував метафорично вважати демократію “першою світською релігією Заходу”[99]. А приміром, сучасний класик американської політичної науки  Роберт Даль (Robert Alan Dahl) взагалі пропонував замінити термін демократія дефініцією – “поліархія“, оскільки демократія є занадто багатозначною категорією. Він пише, що слід розуміти різницю між демократією, як ідеальною системою і суспільними устроями, які розглядаються, як різновид недосконалих наближень до ідеалу. На його думку визначення обох цих явищ одним й тим самим терміном призводить до зайвої плутанини та до семантичних аргументів, що не відносяться до справи[100]. В свою чергу Ф. Шміттер приміром пропонував виділити такі типи режимів, як “демокрадури” (як демократія без лібералізації)[101]; А. Мельвіль пропонує ввести у науковий обіг поняття – “демократичні транзити”[102], тощо. Цікаво, що одне з найпривабливіших визначень демократії, про яке варто згадати в контексті дослідження е-демократії, міститься у Словнику сучасної китайської мови, де робиться вдала спроба пояснити китайському громадянину значення цього європейського терміну: “демократія вказує на те, що народ бере участь у справах держави або на те, що народ має право вільно висловлювати свою думку по відношенню до державних справ”[103].

          Існує доволі значна кількість пропозицій щодо типології видів, підвидів, режимів, типів, форм демократії. У людському лексиконі поняття демократії існує вже близько 2,5 тисяч років. В спеціальній літературі зустрічаються данні про те, що налічується близько 550 концепцій демократії[104]. Це і агрегативна, і деліберативна, патртисіпаторна, мінімалстська, юридизована концепція демократії, тощо. Роберт А.Даль пише: “За останні 25 сторіч протягом яких демократія тлумачилася, оспорювалася, ухвалювалася, засуджувалася, замовчувалася, встановлювалася, існувала, знищувалася, а потів встановлювалася знову, так і не вдалося дійти до згоди щодо найбільш фундаментальних питань, що стосуються самої суті цього явища”[105]. І якщо існує така диференціація у ідентифікації корінного поняття демократії, то зрозумілі ті труднощі, які виникають при визначенні похідного поняття – електронної демократії.

          За такого розмаїття підходів і визначень, нам залишається лише досить узагальнено окреслити ознаки демократії, як державно-політичного режиму, при цьому лише з однією техніко-юридичною метою – встановити, чи підпадає е-демократія під такі ознаки, а відтак, чи претендує остання на роль нової або самостійної форми чи типу демократії, як на цьому наголошують піонери в галузі її дослідження. Не беручись навести усі без винятку ознаки демократичного режиму, оскільки це детерміновано перед усім тим визначенням сутності демократії, якої притримується інтерпретатор цієї категорії (і це може бути диференційовано в залежності від концепції, якої притримується дослідник), наведемо лише найбільш загальновизнані, такі що не викликають полеміки, відображені у більшості робіт з теорії демократії, апробовані сторіччями розвитку даної теорії, знайшли своє підтвердження у практиці державотворення. Зокрема, до таких ознак належить: визнання за народом права суверенітету і прерогативи вищого носія влади; наявність гарантій забезпечення невід’ємних прав і свобод людини; верховенство права; рівноправність громадян; система прийняття рішень більшістю, яка пов’язана із системою механізмів дотримання прав меншин та поваги до їх прав; наявність правової держави і громадянського суспільства; дотримання принципу розподілу гілок влади, виборність та змінюваність органів державної влади та місцевого самоврядування та їх підзвітність виборцям; гласність, транспарентність функціонування державних інституцій; незалежність та безпристрасність суду;  деполітизація і департійність армії, поліції, органів державної безпеки, прокуратури, суду; громадський та парламентський контроль за армією, поліцією, силовими структурами; наявність домінуючого політичного плюралізму; гласність та незалежність ЗМІ; багатоманітність форм власності та гарантії її недоторканості. Можна виділяти ще й інші ознаки, принципи, критерії, засади демократії (іноді їх називають індексами чи показникам, еталонами[106]) або ж вести мову про те, що певні з вищезазначених позицій поглинають одна одну, такий список не є вичерпним і є лише загальним побіжним оглядом робіт з теорії демократії[107]. Йозеф Шумпетер в свій час пропонував сформулювати “обов’язковий нормативний мінімум процедурної демократії”[108].  В той же час Дж. Д’юі посилаючись на багатозначність поняття демократії писав: “щоправда одне із визначень носить явний політичний сенс, вказуючи на певний спосіб управління – на певний визначений порядок відбору посадових осіб та регулювання їх поведінки у якості таких”[109]. Але в будь-якому разі з конституційно-правової точки зору юридичною формою існування демократії може бути лише правова держава, яка за допомогою правового інструментарію гарантує реалізацію демократичних прав і свобод і силою закону охороняє демократичні принципи від посягань і зазіхань.

          Однозначно, що електронна демократія спрямована на досягнення усіх зазначених вихідних засад (показників, індексів, принципів). Окрім того, у арсеналі прийомів і засобів ІКТ наявні алгоритми якнайефективнішого і найоптимальнішого досягнення будь-якого із вищезазначених пріоритетів. Відтак, справедливо говорити, що у випадку, якщо методи ІКТ, які застосовуються у державі чи спільноті, сприяють досягненню і реалізації вищезазначених ознак забезпечення прав і свобод людини, гарантій прав меншин, транспарентності у діяльності державних інституцій, розподілу гілок влади, побудові правової держави, підзвітності державних інституцій народу (і т.д. за вищеозначеним переліком), то справедливо говорити, що така модель є демократичною і забезпеченою за допомогою новітніх електронних технологій. Тому усталена назва для комплексу заходів забезпечення народовладдя за допомогою ІКТ, як “е-демократія” на наш погляд є цілковито виправданою, хоча і умовною, оскільки не призводить до нової сутності демократії, а лише зміщує акценти на форми, методологію і інструментарії її забезпечення. Мова ведеться дійсно саме про демократію, як про вид державно-політичного режиму, що є орієнтиром для конституційно-правового механізму.

          Так, абсолютна більшість сучасних держав світу декларує себе демократичними, 98 з них навіть фіксують свою демократичність у офіційних назвах країни та у конституціях. Наприклад країною демократії у назві іменує себе Північна Корея – Корейська Народно Демократична Республіка, Демократична Республіка Конго, Федеративна Демократична Республіка Ефіопія. До речі, теоретик італійського фашизму Джованні Джентілє наголошував, що саме фашизм є найбільш яскравою формою демократії[110]. І у той же час у Конституції США жодного разу не згадується поняття демократії[111]. Разом з тим, на відміну від Конституції США у Конституції України вказівка на демократію та демократичність різноманітних конституційних інститутів згадується три рази (у преамбулі та статтях 1 і 69). Окрім того, ч.1 ст.20 Основного Закону ФРН від 23 березня 1949 року вказує, що ФРН є “демократичною і соціальною федеративною державою”; ст.1 Конституції Італійської Республіки від 22 грудня 1947 року зазначає, що Італія є демократичною республікою; аналогічно і ст.1 Конституції Французької Республіки від 04 жовтня 1958 року вказує на її демократичність[112]; ст.1 Конституції Іспанії 1978 року оголошує, що ” Іспанія конституюється, як правова, демократична, соціальна держава, яка проголошує вищими цінностями правопорядок, справедливість, рівність та політичний плюралізм” [курсив – авт. П.В.К.].

          Як бачимо, формальна вказівка на “демократію” у основному законі, ще не є юридичним критерієм забезпечення такого політико-праовового режиму. Інша мова, що ІКТ є лише інструментарієм досягнення такої політичної системи, як демократія. Тобто правильно розставлені акценти спонукають робити наголос саме на демократії, а не засобах її досягнення, адже використання ІКТ у своїй суті не має на меті побудову якогось нового політико-правового електронного феномену, а побудову саме демократії з її вихідними, базовими, природними цінностями і ідеями. А тому цілковито логічним було б сконцентрувати свою увагу на формах того державно-політичного режиму, який може бути побудований або удосконалений за допомогою ІКТ. Функції демократії реалізуються через її форми, як зовнішній вираз її змісту. Саме у формах демократії вона реалізується у дії, у динаміці, розкривається, як суспільно-правове явище конституційного порядку, що не є статичною категорією, оскільки постійно розвивається, розширює свої межі та принципи.

          Питання форм демократії видається також досить поліваріантним та багатовекторним і не таким простим і однозначним, як це видається авторам багатьох академічних видань з конституційного права. Саме розуміння форм демократії, як способів і засобів, що історично склалися щодо виявлення та виразу інтересів різноманітних верств суспільства, яке традиційно використовується у конституційно-правовій літературі в принципі не викликає[113]. Хоча Д. Хелд у цьому випадку веде мову не про форми, а про моделі демократії[114].

          Більшість дослідників у якості аксіоми, що не потребує доказування  констатують просту наявність двох форм демократії – прямої (безпосередньої) та представницької (репрезентативної). При цьому у якості критерію для поділу демократії на дві форми визначають форму волевиявлення народу – пряму чи опосередковану представницькими інституціями[115]. Такий підхід є досить традиційним для підручників з Конституційного права України і зумовлений передусім особливостями Конституції України, яка у ч.2 ст.5 визначає, що: носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування – зазначено у статтях Конституції.. Таким чином, саме із конституційної норми випливає наявність таких форм демократії, хоча конституційна норма напряму не називає їх формами демократії. Конституційно-правовий поділ народовладдя на пряме та представницьке зумовлює і форму реалізації відповідних конституційних прав громадян – у прямій чи опосередкованій формі.  Між тим, конституційному праву відомі й інші форми участі громадян у здійсненні влади та впливу на державно-владну політику. Багато з цих форм існують і без юридичної формалізації, в силу чого не мають правового визнання та захисту: багато форм волонтерства, суспільний моніторинг діяльності влади, громадські розслідування, політичні флеш-моби, інтернет-розсилка громадських заяв, групування у політичні осередки громадськості у соціальних мережах, тощо.

          І якщо, у теорії конституційного права дуалістичний підхід зумовлений особливостями правових конструкцій основного закону, то академічні видання з теорії держави і права та політично-правових вчень здебільшого просто вдаються до констатації лише двох форм демократії без типологічної градації можливих інших форм демократії, виділення інших критеріїв для класифікації форм[116]. Можливо це пояснюється особливостями методології викладання державознавства, можливо слабкістю розробок типологізації форм демократії, як державно-політичного режиму. Але ситуація у навчально-методичній літературі виглядає так, що коли мова ведеться про форми демократії зазначаються лише дві вказані позиції, здебільшого навіть без посилання на критерій, за яким вони виділені. Кожевніков С.Н. взагалі однозначно закарбував, що питання форми демократії у будь-якому разі так чи інакше пов’язане із з’ясуванням способів формування волі народу, зовнішнім виразом змісту цього процесу[117].

          Спеціальні роботи з прямої демократії також лише констатують наявність дуалізму форм демократії і не звертають уваги на можливість інших класифікаційних критеріїв типологізації демократії. Подекуди, ще виділяють у якості окремої форми виділеної за тим же критерієм ще й делеговану демократію, але вже у глибоко спеціалізованій літературі, присвяченій детальним нюансам дослідження цих специфічних конституційних правовідносин. Так, приміром американський мислитель Б.Барбер виділяє три типи представницької демократії, а саме – владна, правова та плюралістична, а також два види прямої демократії – унітарна та сильна[118]. В той же час А. Лейпхарт, приміром, вирізняє дві моделі (два типи демократичних режимів): мажоритарну або Вестмінстерську модель (або демократія більшості), взірцем якої є Великобританія, і консенсусну модель (розподільча демократія), яка може бути найвиразніше представлена через політичну систему Швейцарії[119]. Але дослідження, на кшталт останнього, носять вже характер вузько профільних і не відомих широкому загалу правознавців.

          Упускається із бачення і така важлива демократична правомочність, як право бути вільним від “будь-яких асоціацій”, “право бути вільним від політики”[120]. А саме електронна форма дозволяє людині реалізовувати свої конституційні права поза межами як представницької, так і прямої демократія, яка передбачає необхідність фізичної явки на політичні процедури (явка на виборчі дільниці, фізична явка на зібрання та ініціативи). Проте, такий аспект не вписується у існуючу панівну типологізацію форм демократії.

          Безсумнівно, що поділ форм демократії на пряму та представницьку є досить важливим оскільки у його підґрунтя закладено ідею суверенітету народу, як однієї з основних ознак демократії, тобто форма реалізації суверенітету – прямо чи опосередковано. Але ця типологізація навіть і претендуючи на роль найголовнішої все одно не є єдиною. Виключення може становити хіба що доробок А. І. Соловйова та В. П. Пугачова, які запропонували класифікувати види демократії, за різними критеріями: за формою народного суверенітету, за принципами реалізації у суспільстві рівності, за ступенем надання народу виборчих прав[121].

          Вочевидь, що типологізація лише двох класичних форм не дозволяє вести мову про е-демократію, як про нову форму демократії, якщо у якості критерію виділяти форму народного волевиявлення. Адже е-демократія у такому разі повністю охоплюється, як репрезентативною так і прямою демократією. Так, скажімо електронні петиції до органів державної можуть подаватися як у системах прямої демократії, так і у системах репрезентативної демократії, оскільки це всього лише спосіб передачі інформації – змісту петиції до державної інституції. Інший приклад – успішне функціонування в Україні “Системи підтримки прийняття рішень для законотворчого процесу Верховної Ради України та рад інших рівнів” (більш відомої  як Система “Рада”), ще не означає впровадження е-демократії у державі, оскільки не будь-яке використання електронних технологій автоматично призводить до такого висновку про новелізацію державно-політичного режиму. Більше того, електронна передача інформації може використовуватись і у недемократичних країнах. Вочевидь, що суть від цього не міняється. Так, приміром Сінгапур є одним із лідерів запровадження ІКТ у публічну сферу у сферах e-gov та e-participation, і займає чільне місце по обсягах адміністративних послуг, які можуть отримати громадяни за допомогою он-лайн сервісів. В той же час Швейцарія, хоча і  має провідні позиції у сфері розвитку інформаційного суспільстві та рівня ІКТ, але далеко не є лідером саме електронної демократії. Так, Сингапур за дослідженням 2006 року британського дослідного центру The Economist Intelligence Unit за індексом демократії займає 81 місце у світі, а його політичний режим не визнається повною демократією у цьому рейтингу. Швейцарська Конфедерація у той же час за цим же індексом посідає 7-ме місце і однозначно визнається повною демократією[122].

          В той же час, за рейтингом країн світу за рівнем розвитку e-gov що складений ООН у 2014 році (The United Nations E–Government Survey 2014), Сінгапур посідає 3-тє місце (пропустивши уперед тільки Південу Корею та Австралію), а Швейцарія – лише 30 місце[123]. Сінгапурський лідер Лі Куан Ю – відомий, як “найулюбленіший диктатор демократичного світу” неодноразово заявляв, що модель західної демократії не підходить для азіатського суспільства, що “головна слабкість демократії – це помилкове припущення, що нібито усі люди є рівними і усі здатні на рівний внесок у загальне благо”[124]. Доречним буде зазначити, що у 1997 році відомий американський публіцист Фарід Закарія у своїй публікації у журналі “Foreign Affairs” вводить таке поняття, як “неліберальні демократії”.

          В той же час, як бачимо вище рейтинг “демократичності” країн складений приватною інституцією. Таких офіційних міжнародно-правових рейтингів не існує, оскільки питання визнання тієї чи іншої держави демократичною або ні є занадто політизованим, ідеологізованим та ситуативно кон’юнктурним. Відтак змістовна юридична дискусія у цій площині навряд чи можлива через оціночні характеристики трактування критеріїв демократичності. В той же час показники e-gov або електронної складової демократії є об’єктивно прозорими і такими що піддаються зезаанагжованому розрахунку і оцінці.

          Такий приклад наочно демонструє, що виділення лише двох форм демократії прямої та представницької лише за єдиним критерієм, не може охопити таке явище, як е-демократії, і потрібний пошук інших координат і критеріїв для кореляції е-демократії у формах демократичних режимів. Правильно відмічає С.В. Васильєва, що критерій за яким можна виділити лише два чи три типи демократії не дозволяє врахувати множинність вже існуючих типів демократії. Для повної і цілісної типології необхідний не один критерій, а їх сукупність: характер участі громадян у владі, об’єкт (результат) на який спрямоване народне правління, ступінь залучення громадян у прийняття  публічно-владних рішень та в управління справами держави та характер комунікації між громадянами та органами[125].

          Виходячи із загально діалектичного поняття “форми” (як категорії, що позначає спосіб зовнішнього прояву змісту, а також спосіб зв’язку елементів змісту[126]), форма демократії являє собою зовнішній вираз її змісту. Отже, в залежності від того, який зміст вкладає інтерпретатор в поняття демократії, відповідно і такі форми демократії виділятимуться у її типології.  Політико-суспільні і, зокрема, юридичні науки виділяють декілька критеріїв для класифікації форм демократі, як видів державно-політичного режиму. При цьому потрібно мати на увазі обставину того, що зміст поняття демократії є неоднорідним у різних дослідників при виділенні відповідних форм. Так в залежності від залученності громадян у процес прийняття політичних рішень виділяють елітарну (делегуючу) демократію та партисипаторну (демократія участі); за гарантіями дотримання прав меншин – демократія більшості (електоральна чи мажоритарна, вестмінстерська)  та деліберативна; за історичними формами – первісна, антична, середньовічна, демократія нового часу; за ступенем автономії особистості – індивідуалістичні, плюралістичні та колективістські демократії, тощо. Але складність типологізації форм полягає, як ми зазначили вище, саме у диференційованості концепцій змісту демократії, наявності нормативістських бачень та описово-емпіричних (дискрептивних) напрямків.

          Так приміром, прихильники класової теорії поділяють форми демократії на буржуазну та пролетарську; а у доповіді 18-го З’їзду Комуністичної партії Китаю було оголошено, що у Китаї будується така форма, як – соціалістична консультативна демократія[127]. Представники ісламського світогляду стверджують, що справжнім народовладдям є тільки ісламський принцип “шури” і в залежності від цього будують власні типології форм правлячих режимів. Як бачимо, саме точка відліку або система координат і обумовлює підхід до форм демократії.

          Причини такого розмаїття класифікації форм демократії на наш погляд полягає не тільки у розмаїтті концепцій демократії (хоча, як ми показали вище, складність і варіативність цього поняття є поза будь-яких сумнівів), але й наявності тих класифікаційних, логічних помилок, яких припускаються дослідники при типологізації форм демократії: приміром це вибір неіснуючого критерію для класифікації, не співрозмірність градації і ранжування форм демократії, підміна логіки класифікації, тощо. Представник флорентійської школи, проф. Джовані Сарторі, автор концепції “вертикальної демократії” вважає, що при побудові класифікацій має застосовуватись логіка “або – або”, а категорії що класифікуються мають бути взаємовиключними. Дві позиції, що співставляються мають перш за все належати до одного класу та володіти чи не володіти певною відмінною рисою, а логіку класифікації не вірно підмінювати логікою градації, тобто логіку “або – або” не можливо замінювати логікою “більше – менше”[128].

          Так приміром, республіка автоматично не означає демократичності, а монархія – авторитаризму. Приклад Князівства Ліхтенштейн, який подекуди іменують “останньою абсолютною монархією Європи” свідчить, що це є найбільш завзята пряма демократія, а системи прямого народовладдя є більш просунутими, навіть аніж у Швейцарії. Застосування електронних технологій само по собі не створює політичної системи демократії, навіть якщо присутній елемент комунікативного зворотного зв’язку. З часів прийняття американської конституції конституційний інжиніринг просунувся далеко уперед: держави експериментують з різними комбінаціями елементів форм правління, поєднуючи подекуди суперечливі компоненти[129].

          А тому абсолютно виправданим, безспірним та об’єктивно реальним було би виділити ще один критерій для таксономії форм демократії. І таким критерієм є – використовуваність ІКТ при реалізації демократичних прав і свобод громадянами. Такий критерій типології форм демократії з’являються лише з появою ІКТ та їх застосуванням у суспільно-політичних відносинах – тобто відносно нещодавно, і історія їх використання у зазначеній сфері ледве налічує 20 років. Звичайно, що через незначну історію, недовгу практику використання, швидкоплинність електронних форм і засобів передачі інформації фундаментальна юридична наука ще не встигла доктринально відреагувати на стрімкий розвиток ІКТ та їх проникнення у конституційно-правову сферу, а тому досліджень, і особливо вітчизняних, у цій частині бракує. Проте, об’єктивно поза межами будь-яких дискусій, незалежно від того, якої концепції демократії притримується автор, не зачіпаючи фундаментальних основ змісту демократії, однозначно і категорично слід стверджувати, що за ступенем використання ІКТ демократія має дві форми: конвенціональна та електронна.

          Поняття “конвенціональна” ми вводимо у предмет даної роботи у лінгівістично-правовому розумінні (лат. conventionalis – загальноприйнятий, традиційний, умовний;  англ. сonventional – звичний, узвичаєний, загальноприйнятий), на кшталт англійської “conventional wisdom” і вживаємо дане умовне позначення у тому ж розумінні, що і Юрген Хаберамс описував загальну значимість політичної культури, яка на його  ґрунтується на постійно оновленій конвенціональній [курсив авт. – П.В.К.] угоді усіх громадян суспільства з приводу мети та сенсу політики, що проводиться[130].  До певної міри термін “конвенціональна демократія” є умовним і ми його використовуємо для позначення узвичаєної форми демократії без використання ІКТ і набуває значення лише у парній діалектичній дихотомічній єдності із поняттям електронної демократії, яка сама в свою чергу також є доволі умовною, і до певної міри конвенціональною дефініцією.

          Правильно підкреслювала у свій час Л.П. Рожкова у своїй унікальній роботі “Принципи і методи типології держави і права”: “Особливо важливо для класифікацій-систематизацій, що відображають закони функціонування і розвитку об’єктів, що досліджуються, обирати у якості підґрунтя для типології найбільш істотні ознаки і властивості, які розкривають сутність об’єктів, що досліджуються, дозволяють пояснити максимальну кількість їх властивостей та характеристик”[131]. Такою істотною ознакою для запропонованої нами класифікації є ІКТ, і при цьому конституційно-правові принципи демократії залишаються константними. Електронні форми передачі політичного волевиявлення громадянина не створюють нової сутності демократії, не надають їй нового змісту і не створюють нового державно-політичного режиму, нової політичної системи (в англо-американському розумінні політичної системи). Усі ознаки, типи, індекси, макроси, підґрунтя, ідеї, принципи демократії, при всій диференційованості розуміння даного поняття зберігаються і при електронній формі передачі юридично значимої інформації від громадянина до органів влади і навпаки, і при комунікації громадян поміж собою. За інших обставин, при відсутності хоча б одного з елементів конвенціональної демократії при використанні ІКТ, електронна форма опосередкування конституційних правовідносин не може називатися “демократією” і для таких політичних режимів існують інші ідентифікуючі назви, хоча б вони і використовували електронні форми політичної комунікації. Таким чином, у цьому разі електронна демократія, є нічим іншим, як формою конвенціональної демократії, що реалізовується шляхом використання ІКТ.

          У цьому зв’язку Ян ван Дейк, голландський дослідник, який відомий тим, що вперше ввів у наукову лексику поняття “мережеве суспільство” (у своїй роботі «De Netwerkmaatschappij»), вважає, що цифрова демократія являє собою більш високий рівень ліберальної демократії, збільшує участь громадян та ефективність і являє собою симбіоз електронних технологій, що дозволяють взаємодіяти між собою у реальному часі людям, партіям, уряду, бізнесу, місцевим громадам та іншим соціальним інституціям. Цифрова демократія на його думку виникла із діалектичної взаємодії між технологіями та суспільством і “становить набір спроб практикувати демократію без обмеження у часі, просторі та інших фізичних умов є використанням ІКТ чи комп’ютерно-опосередкованої комунікації, як додаток, а не заміну традиційних політичних умов”[132].

          Вважаємо зазначену думку Я. фон Дейка абсолютно слушною і справедливою. Електронна демократія не підміняє собою конвенціональну, а розширює її можливості, відкриває нові форми реалізації, виконує субсидіарну роль удосконалюючого чинника реалізації демократичних прав і свобод громадянина. Правильно відмічається, що електронна демократія не може існувати, як самодостатній віртуальний феномен, якщо тільки мова не йде про альтернативну культуру, як наприклад у випадку із “Декларацією незалежності кіберпростору” Дж. П. Барлоу, у якій звучать анархічні та революційні мотиви[133]. ІКТ дозволяють набагато ширше використовувати інструментарій, як представницької так і прямої демократії. У випадку з представницькою формою, е-демократія дозволяє представникам суспільства більш точно розуміти громадські настрої і волевиявлення мас громадян і враховувати їх не тільки під час електорального процесу, коли передвиборчі настрої розраховуються з математичною точністю саме задля перемоги на виборах, але й під час регулярної роботи представницьких органів, оскільки політики змушені адаптувати свою діяльність з огляду на результати е-демократичних проявів суспільства висловлених мережевим способом. Юрген Хабермас однозначно правий стверджуючи, що комунікація та прозорість стимулюють моральність поведінки еліт[134]. Е-демократія технічно дозволяє вибори перетворити із одноразового акту у перманентний процес, а відтак, питання імперативного мандату набуває нового забарвлення та іншої юридичної значимості. Як відмічає Дж. Бокер ІКТ дозволяє голосувати громадянам швидко, неодноразово, по широкому коло питань, практично при мінімальних видатках[135]. Е-демократія не руйнує систему репрезентативної демократії, як це іноді стверджують радикальні апологети цифрових технологій. Т.Бекет писав, ще у 1998 році, що ІКТ мають грати значної ролі у досягненні “сильної” демократії, що ґрунтується на суспільстві мереж. ІКТ містять потенціал для прискореного розвитку демократії та сприяння якісному стрибку у галузі демократичного просування[136]. ІКТ забарвлює представницьку демократію новими відтінками, надає їй нового змісту, змінює підходи до представницької демократії, перетворює обраних представників легіслатури та інших представницьких органів із відірваних від народу небожителів у сервісних менеджерів адміністративних послуг, а державу у публічну корпорацію, що діє виключно в інтересах замовників таких послуг.

          Е-демократія по новому розставляє акценти водорозділу між репрезентативною і прямою демократією, затирає між ними межі і суперечності, наближує ці дві форми об’єктивації волевиявлення громадян, усуваючи недоліки кожної з них і підкраслюючи позитивні аспекти кожної. Технологічні можливості дозволяють брати участь громадянам у системах представницького обговорення, що без електронних форм до цієї пори було організаційно складно, а подекуди неможливо і потребувало значних видатків. Експерти відмічають, що в умовах е-демократії репрезентативні демократичні інституції держави (приміром – парламент) можуть виконувати функцію агрегування громадського дискусу, допомагати кристалізувати думки і позиції, виконувати консультативні функції, обробляти інформацію та виконувати інші функції формування політичної волі[137]. Фігурально висловлюючись в умовах е-демократії представницькі органи виступають модератором прямого волевиявлення громадян, системним адміністратором регулювання правовідносин, що формуються безпосередньо основним суверенним носієм влади – народом. Це дозволяє переосмислити державу, як інституцію, розуміти її, як “траст”, всього лише, як інструмент для керування, що здійснюється спільнотою людей[138]. Відтак, е-демократія потребує, як прямої так репрезентативної складової політичної системи. А тому, на наш погляд було б недоцільним зводити е-демократію виключно до форми прямої демократії. З репрезентативної демократії е-демократія потребує запозичення адміністративного державного апарату, системності роботи державної служби, корпусу досвідчених апаратних чиновників, досконалої машини державного примусу. Пряма демократія для електронної форми корисна широкою народною легітимацією рішень, що приймаються народом, для народу, в ім’я народу, як сказав би А. Лінкольн.

            Наявність інтерактивного зворотного зв’язку громадян та влади сприяє розвитку форм прямої демократії – громадяни безпосередньо впливають на порядок денний, на коло актуальності питань, на сутність рішень, що приймаються. Американський дослідник А. Норман оптимістично передбачав на початку 90-х, що “по мірі розширення можливостей комунікативної системи, підвищується рівень здійснення прямої демократії”[139]. Навіть за умов консультативності і рекомендаційності результатів прямого волевиявлення, навряд чи правляча влада наважиться приймати рішення всупереч прямому волевиявленню громадян під загрозою втратити легітимність. ІКТ дозволяє більш точно підраховувати пряме волевиявлення. При цьому з’являється можливість залучення більш широких мас населення, оскільки мережеве голосування або е-мейл-голосування потребує менших часових витрат[140]. Е-демократія дозволяє технічно здолати основний недолік прямої демократії – можливу апатію та ігнорування фізичної явки на виборчі дільниці для частих голосувань, що не рідко притаманне для систем прямої демократії. Л.Волков та Ф. Крашенінніков однозначно вважають, що на сьогодні пряма демократія може реалізовуватись у формі електронної демократії[141]. Справедливим є твердження, що в сучасних умовах домінування представницької демократії, пряма демократія без ІКТ електронної складової була б просто унеможливлена[142]. Е-демократія надає нового імпульсу, відкриває нові засади конституціно-правової реалізації форм прямої демократії. Без електронного опосередкування, в сучасному світі урбанізованого мегаполісного розселення, значного, кілька мільярдного зростання кількості суб’єктів правовідносин пряма демократія не може існувати. Швейцарський досвід ландсгемайнде можливий лише у самих найменших швейцарських кантонах – Гларус та Апенцель-Іннероден.

          З огляду на вищенаведені аргументи зближення представницької і прямої демократії при їх електронному опосередкуванні нам видається за доцільне висунути тезу про те, що е-демократія є гібридом існуючих форм реалізації волевиявлення суверенного носія влади – народу. Гібридність концепту е-демократії виявляється і у її методологічній стороні, як наукової категорії політико-правових вчень. Е-демократія не тільки гібридизує пряму і репрезентативну форми, але може бути повністю агрегована у існуючі сучасні концепції демократії: у партисипативній демократії ІКТ можуть виконувати роль технологічного чинника залучення значних мас громадян у процес прийняття рішень; у делібративній демократії ІКТ виконують роль комунікатора між різними соціальними групами, роль майданчика для дискусу та з’ясування і уточнення позицій; у плюралістичній демократі ІКТ можуть  виконувати роль артикуляції та узгодження інтересів різноманітних верств; у концепції  егалітарної демократії рівність може розглядатися, як рівність доступу до електронних ресурсів та сервісів (“цифрова рівність” на якій так наголошу. ЮНЕСКО); у плебісцитарній демократії  ІКТ здатні ефективно забезпечити проведення частих акцій прямого волевиявлення, тощо. На думку Б.Барбера та форма демократії участі, яка прийде завдяки допомозі нових інформаційних технологій на зміну представницькій, скасує, як представництво політичних професіоналів, тік і правління експертів і бюрократів[143]. Правильно відмічають ті спеціалісти, які стверджують, що електронна демократія не становить якоїсь “радикальної новації”, не змінює генеративної граматики сучасної політики, а, скоріше, вписується у неї, призводячи до змін на рівні політичного активізму. Мова може вестися лише про радикальні зміни у “низовій” політиці, яка тим не менше може вписуватися у цілковито класичні структури. Електрона демократія означає факт підвищення участі у політиці тих соціальних чи етнічних груп, які раніше були виключені з неї[144].

          Таким чином, е-демократія з науково-методологічної точки зору являє собою унікальний правовий феномен – sui generis, що може бути дослідженим за допомогою комплексного міждисциплінарного інструментарію – теорії конституційних правовідносин, загально-правової герменевтики, теорії систем, кібернетичного аналізу, політологічного інжинірингу, тощо. Як влучно зазначають експерти: “Інтернет-демократія, це спосіб поставити питання про демократію заново /…/ Технічні рішення виявляють той факт, що “дігіталізація” ставить питання про своєрідне переустановлення демократії чи модернізацію демократії”[145]. Комплексний, гібридний характер даного правового феномену обумовлює інтегрований науковий підхід для опанування специфікою виникнення і реалізації конституційних прав громадян, що виникають при використанні ІКТ у політико-правовій дійсності.

          Вже згадуваний нами видатний голандсько-американський політико-конституційний компаративіст Арендт Лейпхарт розмежовуючи види дослідження окремо взятих випадків політико-правового життя(case–study), що на нашу думку цілковито справедливо і для е-демократії, виділив такі види: пояснювальні дослідження випадки, коли використовується існуюча теорія для роз’яснення конкретного кейса; дослідження випадку для постановки питань чи перевірки теорії; використання кейсу для закріплення теорії; дослідження випадку, що відхиляється[146].

          На наш погляд у випадку зsui generis е-демократією доцільно використовувати існуючі теорії демократії, їх принципи і обґрунтування але з огляду на ті широкі можливості, які надають ІКТ оскільки е-демократія уточнює праворозуміння реалізації усієї системи демократичних прав і свобод у державі надаючи людям широкі можливості реалізації усього спектру конституційних прав – економічних, соціальних, культурних, релігійних і т.д. шляхом надання загальнодоступних інструментів і сервісів, що перебувають у вільному доступі, забезпечує транспарентність механізмів правового захисту активних громадян. Влучно зазначив А.С. Мордовец, що інститути демократії виникають і функціонують не тому і не для того, що потребують юридичного оформлення, а у зв’язку з тим, що відображають потреби та інтереси людей у самоорганізації, самоуправлінні. Демократія, що ґрунтується на духовній творчості населення, сприяє правотворчій ініціативі населення (представницькі органи, референдум), встановленню верховенства права, закону у суспільстві. За такого розуміння демократії право перестає бути придатком державної влади, слугує надійною гарантією охорони і захисту прав людини і громадянина[147]. П.Шайн стверджує, що електронна демократія повинна оживити демократію, навчивши громадян реалізації демократичних ініціатив технологічно[148].  А всесвітньо відомий Білл Гейтс зазначив, що “інформаційна магістраль трансформує нашу культуру не менш кардинально, аніж книгодрукарський прес Гутенберга – середньовічну”[149]. Ще більш оптимістично висловився Л. Гроссман  (Lawrence K. Grossman), який є автором концепції “електронної республіки”: “запровадження нових технологій здатних привести до формування третьої, після античної та представницької, великої епохи демократії /…/ високої вірогідності набувають втрачені ідеали античної демократії, де усі громадяни полісу брали постійну участь у політиці”[150]. Можливо саме завдяки дослідженням на кшталт зазначеного дослідження Лоуренса Гроссмана про е-демократію стали метафорично говорити у багатьох джерелах, як про “нову Агору”[151], а у Європарламенті було ініційовано низку форумів – “Агора громадян 21 сторіччя”[152].

          На наш погляд апелювання до ідеалів античної демократії та звернення до неї, як прототипу сучасної е-демократії можливо здійснювати тільки із значною часткою умовності. У античні часи, демократія як політико-правовий режим мала виключно конкретне значення, яке не збігається із ліберальними уявленнями про демократію 18-го ст., а тим паче із сучасними уявленнями про демократію. Падіння античних демократій стало закономірністю, що не потребує ані осуду, ані схвалення і є історично-правовою даністю. Здебільшого падіння античних демократій відбулося не через зовнішнє збройне втручання, а через самі суперечності, які були закладені у самій сутності античних демократій. А тому ідеали Агори необхідно досить обережно упаралелювати із сучасними правовими механізмами е-демократії.

Відмежування е-демократії від суміжних категорій

          Виділення нами конвенціональної та електронної демократії у  формі єдності протилежностей здійснюється виключно з евристичною метою, аби відмежувати саме електронну форму демократії, дозволяючи верифікувати гіпотези істинності концепту е-демократії, що є необхідним елементом будь-якого дослідження. Оскільки при вивченні форм демократії необхідно встановити зв’язок між виявленими елементами класифікації, то без такого емпіричного тестування нам видається неможливим окреслити істотні риси е-демократії без того, щоби логічно не встановити чим вона на сам перед не є. І у цьому зв’язку, найбільш нагальним нам видається розмежувати е-демократію з тотожними, однопорядковими поняттями. На сам перед це стосується широковживаного поняття “електронний уряд” (e-gov).

          Питання щодо співвідношення e–gov та e-Dem є досить складним та суперечливим. На сьогодні вбачаються, як лінгвістичні ускладнення так методико-юридичні. Потрібно брати до угави, як лінгвістичний аспект не тотожності назви і сутності явищ, умовність буквального перекладу на українську мову, так і юридичний аспект – оскільки e-gov та e-democracy не відповідають поняттю уряду та демократії у їх конвенціональному, “неелектронному” вигляді, як інституція виконавчої влади та форми державно-політичного режиму.

          З лінгвістичної точки зору існує проблема некоректності перекладу даного поняття, а це в свою чергу детермінувало методико-юридичну проблематику ототожнення e-government із поняттям уряду, як інституції виконавчої гілки влади та відповідного співвідношення із поняттям демократії, а тому виділяються два основні підходи у такому співвідношенні: е-демократія розглядається, як частина електронного уряду, як похідна від нього категорія (при цьому е-демократія зводиться лише до технологічних аспектів – електронного голосування, електронних виборів)[153]; згідно другого підходу е-демократія є родовим поняттям, що включає у себе е-уряд (при цьому е-демократія не вичерпується лише сферою електронної комунікації між громадянами та публічними інституціями, а включає у себе усю сферу взаємодії громадянського суспільства і публічних правовідносин)[154].

          Сама дефініція “electronic government” вперше почала використовуватися не так давно. Її ввели у обіг американські політтехнологи за часів адміністрації Президента США Біла Клінтона. Фактично дане словотворення є калькою з існуючих на той час понять  e-commerce,  e-business (електронна комерція, електронний бізнес)[155], які на той час переживали стадію розвитку і бурхливого становлення. Будучи дослівно і механістично перекладеним на українську (і російську) мову, цей термін втратив певні смислові відтінки, які він має у англомовному середовищі і став звучати просто, як “електронний уряд”, що не є відповідником і не відображає змістову тотожність. Річ у тім, що поняття government у англійські мові є досить багатозначним і має значну кількість перекладів, що варіюються в залежності від контексту. Зокрема, у сучасних міжнародно-правових документах і безпосередньо у рішеннях Європейського суду з прав людиниgovernment вживається не тільки, як поняття уряд, але й для позначення і держави в цілому, і державності, і всього спектру публічних правовідносин, урядування, і як здійснення публічної влади, і як управління взагалі. Так, приміром хрестоматійний вислів Авраама Лінкольна – “Демократія це правління народу, здійснюване народом і для народу” англійською звучить як – «government of the people, by the people, for the people» [курсив авт. – П.В.К.]. При цьому етимологія слова govern – походить від слів правління, володарювання, панування, керування, визначення, стримування, оволодіння та староанглійське – опікування та піклування[156], що етимологічно походить від старофранцузького govern. Вінсент Делла Сала посилається на його вживання у Франції в 13 ст.[157].

          Разом з цим democratic government у спеціалізованих юридичних словниках перекладається, як демократична форма правління, а не механістично – “демократичний уряд”; а у американському юридичному англійському government також перекладається, як сторона державного обвинувачення у кримінальному процесі. Але простори Інтернету є безмежними і встановити авторство невдалого перекладу electronic government наразі не вбачається за можливе і, за великим рахунком, у цьому не має доцільності. Справедливості заради також треба зазначити, що і у англомовних джерелах також використовується ціла низка категорій тотожних e-gov – Internet Government, Digital Government, Online Government, Connected Government, тощо. Окрім того, поняття е-уряду стало практикуватися дещо раніше аніж поняття е-демократії (хоча і на незначний час раніше – e-gov широко вжитку набуло на початку 90-х, тоді як е-демократія – у середині-кінці 90-х р.р. ХХ ст.[158]), і це в свою чергу також породжує непорозуміння, щодо родового і похідного співвідношення цих категорій. Справедливим можна вважати, зокрема такий висновок І.А.Бикова: “перші плоди реалізації ідеї електронного уряду породили у широких колах громадськості уявлення про те, що кінцевим результатом запровадження “електронного уряду” є еволюція сучасної представницької демократії у систему “електронної демократії”[159].

          У зарубіжній літературі дослідженню e-gov присвячено значну кількість літератури таких авторів, як К. Андерсон, Т.Беккер, К. Белламі, А.Гренлунд, А.Нілссон, А.Ранеруп, Р.Саволайнен, К.Слатон, К.Шедлер і багатьох інших, і у кількісному вимірі таких досліджень значно більше аніж досліджень е-демократії. Вітчизняні науковці звернули увагу на цю категорію лише у середини 2000-х років.

          Отже, як бачимо поняття е-gov охоплює собою усю сферу здійснення публічної влади державою і у цьому розумінні е-демократія може розумітися, як поняття похідне від е-gov. До такого висновку можна прийти виходячи із конституційно-правового тлумачення демократії, як одного із видів політико-правового режиму реалізації державної влади: якщо демократія це відповідний режим здійснення влади, а е-демократія, це одна із форм такого режиму, і при цьому government в юридичному розумінні це державне (публічне) правління в цілому, здійснення (реалізація) влади, то відповідно е-демократія є частиною е-government, як форми здійснення влади за допомогою ІКТ-способів.

          Якщо ж ми буквально тлумачимо е-government, як “електронний уряд”, то зрозуміло, що демократія у формі е-демократії не може бути охоплена поняттям е-gov, хоча б в силу того, що це різнопорядкові категорії: уряд є вищою інституцією виконавчої гілки влади, а демократія (і у електронній формі у тому числі) є політико-правовим режимом держави – перше відноситься до організаційно-інституційного забезпечення функціонування однієї із гілок державної влади, друге – відноситься до складових частин форми держави. За такого підходу е-government є нічим іншим, як лише ефективним інтерфейсом сукупності виконавчих органів, що розроблений для зручності користування громадянами на відповідних порталах у мережі Інтеренет[160].

          Згадуваний вже вище авторитетний експерт і один з піонерів досліджень е-демократії Стівен Кліфт акцентує: “е-Democracy та e–government – це цілковито різні поняття. Якщо останнє означає підвищення оперативності та зручності  доступу до послуг держави з будь-якого місця у будь-який час, то останнє відноситься до використання інформаційних технологій для розширення можливостей кожного громадянина”. А у своєму дослідженні “Е-урядування та Е-демократія. Представництво та участь громадськості у інформаційну епоху” зробленому на базі  Мережі ООН з питань державного управління (UNPAN – UN Public Administration Network) проходить до висновку, що е-демократія та е-уряд сплавлені поміж собою і є єдиними частинами одного пазлу (puzzle)  – е-демократії[161]. Така позиція є доволі поширеною і у працях доволі широкого кола науковців цей концепт звучить так: “е-демократія – це те що робиться знизу (громадянами), а е-урядування – це те що робиться зверху (владою)”[162]. Тобто, з  конституційно правової точки зору е-демократія від е-урядування відрізняється ініціюючим суб’єктом виникнення правовідносин, якщо притримуватися думки прибічників такого підходу. В цьому випадку значну питому вагу у правовідносинах е-урядування займають адміністративні правовідносини пов’язані із здійсненням державного управління в різних сферах суспільного життя, що опосередковуються наданням електродних сервісів.

          Проте, існує доволі поширений підхід протиставлення е-демократії та е-уряду. Зокрема,  І.А. Биков окреслюючи та узагальнюючи  існуючі підходи протиставлення концепцій е-урядування та е-демократії пише, що запровадження нових інтернет-технологій вигідне на сам перед комерційним структурам, які отримують замовлення на технічну модернізацію роботи державних органів. У якості прикладу дослідник посилається на діяльність компанії  Б. Гейтса “Microsoft” і приходить до висновку, що не можна не враховувати той факт, що мета створення е-урядів, здатних опанувати глобальні економічні проблеми, ставиться не стільки “простими громадянами”, скільки “бізнес-спільнотою”, в той же час, як проекти е-демократії наразі не мають істотної підтримки з боку бізнес-спільноти, а тому перевага здебільшого наразі віддається концепції е-уряду, яка є домінуючою[163]. Частково ми можемо погодитися з таким підходом (особливо, стосовно джерел фінансування розвитку таких ініціатив), але лише в тому разі, якщо е-демократію фрагментарно-умовно розуміти лише у вузькому “технологічному” аспекті, як сукупність ІКТ-засобів політичної комунікації. Як ми вже зазначали вище, ми розуміємо поняття е-демократії дещо ширше, в юридичному аспекті, як форму гібридну форму державно-політичного режиму sui generis.

          Як правильно відмічають науковці-правознавці, у юридичній науці і практиці правильне тлумачення термінів, що вживаються набуває особливої значущності[164]. Суспільне сприйняття правових понять подекуди різко відрізняється від того, як вони трактуються у юридичній науці. І одним із шляхів наближення суворої правової та суспільної трактовки понять науковці вважають точність трактування поняття самими юристами[165]. Тому на наш погляд дискусія щодо співвідношення даних понять може бути продуктивною лише у випадку одностайного розуміння того чим є е-уряд і е-демократія. На наш погляд більш доречним, юридично коректним, політично виправданим, відповідним традиційному українському правосприйняттю було б застосувати при позначенні і перекладі явищ е-gov дефініцію “електронне правління”, оскільки поняття правління має чітку юридичну семантику у вітчизняній юрислексиці (приміром, як “форма державного правління”), конкретний правовий зміст і форму реалізації. Саме в такому разі е-gov може застосовуватись і до владної діяльності парламенту і у певній мірі поширюватись приміром і на судову гілку влади (хоча для інформаційно-комунікативної діяльності останньої використовується термін “електронний суд”). Такої ж точки зору, що позначення даного поняття, як “е-правління” притримуються і деякі вітчизняні спеціалісти. М.С. Демкова зазначає, що в українській мові “уряд” – це виключно вищий орган виконавчої влади або сукупність органів виконавчої влади в країні. Більше того, у необізнаних людей при використанні терміну “електронний уряд” виникають асоціації, які далекі від того, що маються на увазі[166].

          Е.В. Талапіна вбачає, що е-government це інтерактивні взаємовідносини не тільки держави з громадянами і організаціями, але й державних органів між собою, а тому переклад “електронний уряд” не є коректним[167]. Існує також пропозиція перекладати е-government, як “електронна держава”. І такої точки зору притримуються не тільки експерти з пост-радянських країн, але й не слов’яномовні спеціалісти[168].

          У одній з небагатьох юридичних робіт на пост-радянському науковому просторі присвяченій правовому регулюванню е-gov Данілов Н.А. визначає, що електронний уряд це підвищення відкритості державного апарату, що супроводжується змінами у державному апараті та використання виконавчими органами державної влади Інтернету та інших цифрових технологій з метою надання послуг, інформації, а також забезпечення демократичних процедур[169]. Відтак, Данілов Н.А. е-gov визначив, як засіб по забезпеченню демократії, хоча, як вбачається з даного дослідження питань е-демократії автор не зачіпав.

          У досить відомій міжуніверситетській роботі європейських фахівців “Оцінка використання нових технологій з метою сприяння демократії у Європі. Е-демократизація парламентів та партій у Європі” (А. Трехсель, Р. Кіс, Ф. Мендес, Ф.С. Шміттер, та інші) e–gov розглядається лише як технологія по забезпеченню е-демократії[170].

          Один з провідних російських політологів В.І. Дрожжинов визначає е-уряд засобом для підвищення ефективності державного обслуговування; а також зазначає, що це використання віртуального простору для вдосконалення моделей надання послуг та підвищення ефективності функціонування органів влади та державних установ [171]. Є. А. Яковлева, вважає, що “електронний уряд – це новий спосіб організації та розвитку системи державного управління, спосіб його трансформації та удоскона­лення за для орієнтації на принципово більш тісний взаємозв’язок з громадянами, більш ефективної діяльності та відповідальності державних органів”[172].     

          Вітчизняні нормотворці пішли шляхом нормативного закріплення у правовому  полі поняття “електронне урядування”. Так, приміром 4 червня 2014 року Постановою Кабінету Міністрів України № 255 “Деякі питання діяльності центральних органів виконавчої влади” було утворене Державне агентство з електронного урядування (шляхом перейменування Державного агентства з питань науки, інновацій та інформатизації України), яке згідно п.1 Положення про цей орган (затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 1 жовтня 2014 р. № 492) займається реалізацією державної політики у сфері /…/ електронного урядування [курсив авт. – П.В.К.]. Можливо така назва і виправдана, оскільки ця інституція є центральним органом виконавчої влади, але в українській мові поняття “урядування” має чіткий асоціативний зв’язок з діяльністю виключно уряду. Хоча вітчизняний політолог А.Ф. Колодій наполягає, що “урядування” є більш прийнятним терміном, що має замінити застаріле – “правління”[173]. Але при цьому слід враховувати, що у англомовній лексиці є поняття як е-government, так і поняття е-governance – електронне урядування, що не співпадають за змістом, хоча і є однопорядковими. Якщо government це перважно інституція, або сфера, то governance – це процес (у контексті – процес управління)[174]. Т. Рілі вважає, що електронне урядування – це концептуальний підхід до питань навко­ло функцій уряду, а електронний уряд має зв’язок із специфічними практичними структурами уряду, які впроваджують ці концепції на практиці[175]. В соціальних науках термін governance з’являється з 1937 р. у статті американського економіста Роналда Коуза «The nature of the firm»[176]. Наукові школи почали диференціювати поняття government і governance з 70-х років ХХ ст.: британський політолог Семюель Едвард Файнер у роботі 1970-го року «Comparative Government» («Порівняльне управління») визначив governance як діяльність або процес управління[177].

          І.Є. Погребняк диференціюючи ці поняття зазначає, що незважаючи на єдину смислову спрямованість понять, вони, тим не менш, відрізняються за своїм змістом. Е-government є частиною більш глобального явища – e-governance. Стратегічною метою e-governance є підтримка і спрощення управлінського процесу для всіх сторін: уряду, громадян та бізнесу за допомогою ІКТ. В e-governance електронні засоби підтримують і стмулюють належне та ефективне управління (good governance). Концепція e-governance є більш широкою, ніж e-government, так як вона сприяє зміні ставлення громадян до уряду і навпаки[178].

          Нормативне визначення е-government на рівні європейського права було надане Європейською комісією: це “викорис­тання інформаційних і телекомунікаційних технологій у державних адміністраціях у сукупності з проведенням організаційних змін і набуттям нових навичок, спрямованих на поліпшення суспільних служб і демократичних процесів, а також посилення підтримки державної політики”[179]. Як бачимо було застосовано вже згадуваний нами праксеологічний підхід визначення поняття як певного виду діяльності – в даному випадку використання ІКТ.

          В той же час, Комітет міністрів Ради Європи пішов іншим шляхом, і саме у своїй Рекомендації Rec.(2004)15 щодо е-урядування виступає з позицій того, що електронне урядування включає в себе е-демократію та постачання е-публічних послуг. Опублікування інформації електронними засобами як вид діяльності відноситься до е-послуг. При цьому у даній рекомендації е-демократія розуміється, як використання ІКТ в демократичних процесах, яке дозволяє (1) посилити участь, ініціативність та залучення громадян на національному, регіональному та місцевому рівнях публічного життя; (2) покращити прозорість демократичного процесу прийняття рішень, а також підзвітність демократичних інститутів; (3) покращити чутливість/зворотну реакцію органів влади на звернення громадян; (4) сприяти публічним дебатам та звертати увагу громадян до процесу прийняття рішень.

          У такому підході вбачається певна алогічна контраверсійність, адже з одного боку надається широке визначення е-демократії, що дозволяє вести мову про неї, як про форму державно-політичного режиму (нову політичну систему), з іншого боку її фактично зводять до частини електронного урядування, на рівні з постачанням е-послуг, тим самим звужуючи її значення. Такий підхід ще раз демонструє відсутність єдності на даному етапі історично-правового розвитку у розумінні співвідношення е-урядування та е-демократії.

          В спеціалізованих дослідженнях дуже часто авторами виділяються моделі реалізації e-gov: G2C (Government to Citizens – “електронна взаємодія влади з громадянами”); G2B (Government to Businesses – електронна взаємодія з бізнесом); G2E (Government to Employees – електронна взаємодія з працюючим населенням); G2G (Government to Governments – електронна взаємодія поміж публічними інституціями); C2G (Citizens to Governments – електронна взаємодія громадян з владними структурами)[180]. Фактично мова ведеться про форми реалізації конституційних правовідносин із різним суб’єктним складом в рамках електронного правління. Власне такі моделі реалізації концепції e-gov розкривають останнє у динаміці і дозволяють співвіднести дане поняття із поняттям е-демократії на практиці.

          На загал, значне коло дослідників погоджується із тим, що у підґрунті ідей е-урядування (е-правління), при всій поліваріантності назв цього явища і диференційованості концепцій, полягає ідея держави, як інституції, що покликана ефективно задовольняти потреби суспільства, а Інтернет, дозволяє радикально підвищити ефективність державно-правових механізмів, як з точки зору швидкості опрацювання запитів громадян, так і з точки зору цінових витрат на адміністрування звернень громадян[181]. Так, приміром однозначно доведено, що запровадження методів електронної взаємодії між податковими органами та платниками податків призводить до істотного зменшення витрат на адміністрування податків та утримання самих фіскальних органів. Наприклад у Естонії до запровадження ІКТ у податкову сферу видатки на адміністрування податків становили 1% від податкових надходжень, після впровадження методів цю суму вдалося скоротити до 0,3% – тобто майже втричі.

          Окрім поняття електронного урядування іншим суміжним поняттям, яке привертає увагу є поняття “E–Participation“, яке можна перекласти, як  електронна участь або електронне залучення. Така варіативність перекладу істотно не впливає на зміст цього поняття. Відділ Державного управління та Управління розвитком (DPADM) Департаменту ООН з економічних та соціальних питань (DESA) у своїх документах з розвитку програм е-участі визначає  е–Participation як сприяння громадянській активності та доступним управлінням за допомогою ІКТ[182].

          Вбачається, що саме поняття стало запозиченням ідеї партисипативної демократії – демократії участі, яка не становить єдиної концепції, а скоріше є цілим напрямком різноманітних досліджень демократії з точки зору широкого залучення громадян до прийняття рішень. У цьому напрямку працювали У. Домхофф, Ч.Р. Міллс, Ф.Хантер, К. Пейтман, К.Макферсон, Дж. Циммерман, Н. Боббіо, Б. Барбер, Дж. Нейсбіт і багато інших дослідників, у тому числі й маже усі ті, кого ми визначали у цій роботі вище, як фундаторів е-демократії. ІКТ дозволили по новому осмислити партисипаторну демократію, надати технологічне вирішення патрисипаторним ідеям, що зрештою і оформилось у поняття е-участь або е-залучення.

          Слід також взяти до уваги, що вище згадуване нами нормативне визначення е-демократії у вітчизняній Стратегії розвитку інформаційного суспільства, яку було схвалено розпорядженням Кабінету Міністрів України від 15 травня 2013 р. № 386-р. визначає е-демократію через форму залучення громадян та організацій до державотворення та державного управління, а також до місцевого самоуправління шляхом широкого застосування інформаційно-комунікаційних технологій.         

          Ян ван Дейк зазначає, що теорія е-участі полягає у висвітленні усіх питань політики при можливості для громадян контактувати з урядом та органами державного управління за допомогою цифрових носіїв. Е-участь розглядається не тільки, як політичне рішення у самому широкому розумінні, але й питання державної служби, які формують щодня відносини між громадянами та державою в цілому. Така участь має яскраво виражений демократичний формат[183].

          З нашої точки зору, яка ґрунтується на парадигмі е-демократії, як особливої форми демократичного режиму е–Participation є нічим іншим, як формою самої е-демократії. При чому однією із форм, поряд з такими іншими формами, як е-голосування, е-референдум, краудсорсінг, тощо, що буде висвітлено нами в інших розділах даної роботи. Е-участь не може бути формою e–gov, хоча б в силу того аргументу, що існує ціла низка технологічно високорозвинених країн у яких успішно агреговані системи електронного урядування і які є лідерами у цій сфері, але тим не менше про парсипаторну демократію у них не ведеться й мови в силу тих чи інших причин (або внаслідок сильних традицій репрезентативної демократії, або в силу традиційного не сприйняття ідей ліберальної демократії західного зразка, як таких)[184].

          Відтак, відмежувавши поняття е-демократії від суміжних категорій, визначивши її місце у системі конституційних правовідносин, можемо розкрити юридичну, конституційно-правову природу е-демократії надавши останній таке наукове визначення, –

          Електронна демократія – це інтегративна форма політико-правового режиму держави (політичної системи), що утворюється шляхом поєднання елементів прямої та представницької демократії і спрямована на забезпечення реалізації демократичних прав і свобод громадян у різноманітних сферах суспільного життя шляхом застосування електронних інформаційно-комунікаційних технологій у конституційних правовідносинах.

          На наш погляд таке визначення доцільно використовувати з навчальною метою та у наукових цілях, оскільки воно включає у себе усі необхідні елементи характеристики е-демократії саме, як юридичної дефініції. Як бачимо дане визначення враховує гібридність е-демократіїї та її комплексний характер, що полягає у інтегруванні прямої та представницької демократії; ґрунтується на гуманістичному підході, відповідно до якого центральне місце у правовій системі має займати вчення про права і свободи людини, відтак, е-демократія з юридичної точки зору – це перш за все система гарантування прав і свобод людини; акцентовано увагу, що специфіка такої форми демократії полягає саме у використанні ІКТ. А тому вважаємо таке визначення найбільш оптимальним, юридично зваженим та таким, що відповідає світовим та вітчизняним традиціям категорійного апарату конституційного права.

          З огляду на усе вищенаведене, підсумовуючи викладене можемой прийти до наступних висновків:

– з історично-правової точки зору ґенези становлення політико-правових поглядів на демократію електрона демократія являє собою наступний новий етап розвитку вчення про демократію, поява якого обумовлена кардинальними змінами у технологіях передачі інформації (інформаційно-комунікаційних технологіях) і є результатом еволюції концепції інформаційного суспільства;

– електрона демократія є однією із форм демократії, що виділена за критерієм ступеню використання електронних інформаційно-комунікаційних технологій при реалізації демократичних прав і свобод громадян, що і відрізняє її від конвенціонального, традиційного розуміння демократії фізичної присутності, а за критерієм суб’єкта волевиявлення гібридизує у своїй правовій природі елементи як прямої (безпосередньої), так і представницької (репрезентативної) демократії;

– за умови широкого розуміння електронної демократії, як виду політико-правового режиму форми держави, електронне урядування (е-уряд) являє собою один (і не єдиний) з методів забезпечення електронної демократії, що полягає у опосередкуванні електронними технологіями суспільних зв’язків між органами державної влади та громадянами, фізичними і юридичними особами з метою оптимізації сфери надання публічних (державних) сервісів.

          Зазначені підходи доцільно враховувати при розробці моделей законопроектів, що регулюють сферу запровадження механізмів електронної демократії, у навчальному процесі при підготовці студентів юристів та у наукових цілях.

---

[1] Краснов М.А.Конституционно-правовой смысл понятия «демократическое государство» // Судьбы конституционализма в России и современном мире. Труды кафедры конституционного и муниципального права. Вып. 7 / Отв. ред. М.А. Краснов. НИУ «ВШЭ». М.: Издательство «Юрист». 2012

[2] На нашу думку це пов’язано із низкою факторів: по-перше, юристи будучи рафінованими гуманітаріями у своїй масі досить обережно використовують досягнення науково-технічного прогресу, а відтак, не завжди володіють ґрунтовними знаннями в сфері ІКТ, що не дає змогу фахово досліджувати е-демократію; по-друге, розвиток ІКТ настільки стрімкий, що сучасне правознавство, будучи досить консервативною наукою, доволі повільно реагує зміни суспільного розвитку; по-третє, сучасні ІК-технології за великим рахунком є результатом революційних технологічних змін останніх 20-25-ти років і з вікової точки зору більш доступними є для представників більш молодої генерації, яка не перебуває в полоні певних стереотипів, в той час, як найбільшого розквіту свого наукового потенціалу представники юриспруденції традиційно досягають у більш старшому віці, який дозволяє оцінювати багато явищ правового життя з точки зору мудрості прожитих років.

[3] Пруденко Я.Д., Кузьмина Д.Ю. Гуманитарные науки в цифровой век или неотвратимость дисциплинарной гибридизации // Международный журнал исследований культуры. International Journal of Cultural Research, www.culturalresearch.ru, Издательство «Эйдос», №3 (8), 2012, С.17

[4] Плавич В.П. Сучасні проблеми формування та розвитку нової парадигми права // Держава i право: Збiрник наукових праць. Юридичні i полiтичні науки. Випуск 24. Киев, 2007.

[5] Див.: Калюжний К. А. Трансформация политической системы под воздействием новых информационных технологий. Автореф…дис.. к. полит. наук. М., 2004

[6] Питання високого економічного добробуту громадян у країнах, які далекі від стандартів світової демократії є скоріше виключенням із правил і приватними випадками, які є поодинокими.

[7] Hilbert, M. Comment on the Financing Aspect of the Information Society for Developing Countries / M. Hilbert // The World Summit on the Information Society in Reflection, ITI, Information technologies and International Development. – URL:http://mitpress.mit.edu/catalog/item/default.asp?tid=15616&ttype=6

[8] Див. Дьякова Е.Г., Трахтенберг А.Д. Социальные последствия развития интеренета и миф о величии электричества // Интернет. Общество. Личность. Тезисы доклад. Межд. Конф. СПб, 1999.

[9] Писаревский А.Е. Юридическая герменевтика: Социально-философская методология интерпретации и толкования правовых норм. Автореф. дисс… к.ю.н., Краснодар, 2014, С.3

[10] Bell D. The Coming of Post-Industrial Society. A Venture in Social Forcasting. N.Y., Basic Books, Inc., 1973.

[11] Савинцева М. И. Правовое регулирование информационно-телекоммуныкационной сферы и направлений развития информационного общества Японии /див. https://www.dissercat.com/content/konstitutsionno-pravovye-problemy-regulirovaniya-informatsionnykh-otnoshenii-v-yaponii-istor

[12] Machlup F. The Production and Distribution of Knowledge in the United States. Princeton, 1962.

[13] Див. приміром: Porat M., Rubin M. The Information Economy: Development and Measurement. Wash., 1978; Stonier T. The Wealf of Information. L., 1983; Katz R.L. The Information Society: An International Perspective. N.Y., 1988.

[14] Masuda Y. The Information Society as Postindustrial Society. Wash.: World Future Soc., 1983

[15] Masuda Y. The Information Society as Postindustrial Society, Р.29

[16] Bell D. The Social Framework of the Information Society. Oxford, 1980. На рус. яз.: Белл Д. Социальные рамки информационного общества. Сокращ. перев. Ю. В. Никуличева// Новая технократическая волна на Западе. Под ред. П. С. Гуревича. М., 1988

[17] Белл Д. Социальные рамки информационного общества. Сокращ. перев. Ю. В. Никуличева// Новая технократическая волна на Западе. Под ред. П. С. Гуревича. М., 1988, с. 330

[18] Європейський шлях до інформаційного суспільства. План дій. Брюссель, 19 липня 1994 р. (Europe’s way to the Information Society. An action plan. Brussels, 19 July 1994

[19] К обществам знания. Всемирный доклад ЮНЕСКО. Париж: Издательство ЮНЕСКО, 2005. С. 19. 05.11.2005, Flash Info № 189-2005.Електронний ресурс. Режим доступу: http://unesdoc.unesco.org/images/0014/001418/141843r.pdf

[20] Бунина В.Г. От информационного общества к обществам знания : международные документы об управлении в сфере образования / В.Г. Бунина // Право и управление . XXI век . – 2008 – № 2(7).

[21] Третьякова О.В. Медиатизация правовой жизни общества: pro et contra. УДК [070.11+34:008](045). Електроний ресурс. Режим доступу: http://jf.spbu.ru/upload/files/file_1346927620_6255.pdf

[22] Савинцева М.И. Информационное общество и основы правового регулирования и развития информационно-телекоммуникационной индустрии в Японии // Япония. Ежегодник. №37, М., 2008, 126-147

[23] Петухова А. В. Трансформация отраслевого права в эпоху информационного общества. Юстицинформ; Москва; 2014, ISBN 978-5-7205-1224-8. Електронне видання, режим доступу: http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=8226238

[24] Вачнадзе Г. Н. Агрессия против разума: информационный империализм. М.: Политиздат, 1988. 271 c.; Волкова И. В. Информационный империализм и борьба за духовную деколонизацию Африки (80-е гг.) // Научно-информационный бюллетень. М.: Институт Африки АН СССР, 1987. № 9. 52 c.; Дзэконова Л. И. Информационный империализм и борьба за новый международный информационный порядок в странах Западной Африки (1976–1981 гг.): Автореф. канд. дис. М.:Изд-во Моск. ун-т, 1983. 21 c.

[25] Петухова А. В. Трансформация отраслевого права в эпоху информационного общества. Юстицинформ; Москва; 2014, ISBN 978-5-7205-1224-8. Електронне видання, режим доступу: http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=8226238

[26] Баталов Э.Я. Проблема демократии в американской политической мысли ХХ века (из истории политической философии современности). — М.: Прогресс-Традиция, 2010. — (376 с.) С.360

[27] Калюжний К. А. Трансформация политической системы под воздействием новых информационных технологий. Автореф…дис.. к. полит. наук. М., Государственный университет управления, 2004, С.3

[28] Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2007, № 12, ст.102

[29] Міжнародний телекомунікаційний союз є однією з найстаріших міжнародних організацій. Існує з 1865 року, як Міжнародний телеграфний союз, 1932 року існує, як Міжнародний союз електрозв’язку, а з 1947 року увійшов у склад ООН, як спеціалізована установа ООН.

[30] Всесвітній саміт з питань інформаційного суспільства (Женева 2003 — Туніс 2005). Підсумкові документи. Видання Міністерства транспорту та зв’язку України — Державний департамент з питань зв’язку та інформатизації. Київ, 2006

[31] Гребенников В. История и перспективы информационного общества.- LAP Lambert Academic Publishing, 2014.-105c.

[32] Recommendations to the European Council: Europe and the Global Information Society, M. Bangemann and others, 24—25 June, Korfu, 1994.

[33] Georg Diez Habermas, the Last European: A Philosopher’s Mission to Save the EU // Der Spiegel. — 25.11.2011.

[34] Справедливості заради треба відмітити, що Ю.Хабермас все ж таки не є одноособовим автором теорії деліберативної демократії, яка являє собою цілий напрямок різноманітних деліберативних концепцій. Проте останній є фундатором однієї з найпоширеніших концепцій деліберативної демократії – комунікативної. Власне, популярність комунікативної теорії Юргена Хаберамса відновила широкий науковий інтерес до деліберативного напрямку демократії, і, зокрема, до доробку одного з піонерів цієї концепції Дж.Г. Міду.

[35] Лапаева В.В. Политико-правовая концепция Ю. Хабермаса (с позиций либертарного правопонимания). Електроний ресурс: http://www.igpran.ru/public/publiconsite/Lapaeva.Polit_prav_konc_Xabermasa.pdf

[36] Habermas J. The structural transformation of the public sphere: An inquiry into a category of bourgeois society (Thomas Burger, Trans.). -Cambridge, MA: MIT Press. 1989;  Habermas J. The Emergence of the Public Sphere. / In: The Polity Reader in Cultural Theory. -L.: Polity. 1994.

[37] Денежкин А. «Фактичность и значимость» Ю. Хабермаса: новые исследования по теории права и демократического правового государства //Хабермас Ю.Демократия. Разум. Нравственность.С.194.

[38] Technologies of Freedom. By Ithiel de Sola Pool. Cambridge, Mass.: Harvard University Press. 1983. Р.р.229

[39] Winner L. Autonomous Technology. Technics-Out-of-Control as a Theme in Political Thought. -Cambridge: MIT Press. 1977. Р. 19f.

[40] Michael Benedikt, „Introduction”, Cyberspace: First Steps. Cambridge, Mass.: MIT, 1992

[41] Buckingham, S. Structuring Discourse for Collective Interpretation, Conference on Collective Cognition and Memory Practices / S. Buckingham. – Paris, 2000. – URL: http://www.limsi.fr/WkG/PCD2000/textes/fichiers/Shum_Selvin.pdf; Див. також.: Корбат Ф. Е. Кибер-демократия как развитие информационной политики /Ф. Е. Корбат // Известия высших учебных заведений. Поволжский регион.Общественные науки. – 2013. – № 4 (28). – С. 17–29.

[42] Гомцян С. Динамика развития принципа субсидиарности в Европейском союзе / С. Гомцян // Вестник международных организаций. – 2007. – № 6 (14).

[43] Dijk J. Digital democracy: issues of theory and practice / J. Dijk, K. Hacker. – SAGE, 2000 – 228 р

[44] Van Dijk J. Digital Democracy: Vision and Reality – University of Twente, 2013. URL: http://www.utwente.nl/gw/vandijk/research/itv/itv_plaatje/Digital%20Democracy-20Vision%20and%20Reality.pdf

[45] Hollander R. video democracy: the vote-from-home revolution / R. Hollander. – Lomond Publications, 1985. – 161 p.

[46]  Negroponte, N. Being Digital.(1995) Knopf.  – Paperback edition, Vintage Books, 199; Див.: Томас Бэсс, интервью с Николасом Негропонте, «Being Nicholas» // Wired, ноябрь 1995, p.202

[47] Gerbner G. Mass Media and human communication theory / Sociology of Mass Media Communicators / G. Gerbner; [Ed. by D. McQuail]. – P. 38.

[48] Тoffler Alvin. The Third Wave, 1980. Тоффлер, Элвин. Третья волна. Перевод на русский язык: А. Мирер, И. Москвина-Тарханова, В. Кулагина-Ярцева, Л. Бурмистрова, К. Бурмистров, Е. Комарова, А. Микиша, Е. Руднева, Н. Хмелик. — М.: 2004. // Электронная публикация: Центр гуманитарных технологий. — 27.01.2011. URL: http://gtmarket.ru/laboratory/basis/4821

[49] Toffler A. Future Shock. N.Y., 1970.

[50] Arterton F.C. Teledemocracy: Can technology protect democracy? -Newbury Park, CA: Sage. 1987

[51] Becker T. The future of teledemocracy / T. Becker, C. Slaton. – Greenwood Publishing Group, 2000. – 230 р

[52] Etzioni A. The Spirit of Community: Rights, Responsibilities, and the Communitarian Agenda. New York, 1993

[53] Dahl R.A. Democracy and its Critics. -New Haven, London: Yale University Press. 1989.

[54] Grossman L.K. The Electronic Republic. Reshaping Democracy in the Information Age. N.Y.: Viking,1995,с.92.

[55] Даль Р. Демократия и ее критики / Пер. с англ. Под ред. М.В.Ильина. – М.: «Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 2003. – (576 с.), С.514-515

[56] Електронний ресурс. Режим доступу: http://www.britannica.com/topic/e-democracy

[57] Найстаріша і всеосяжна англомовна енциклопедія, яка з початку ХХ ст. перемістилася у США. З 2012 року перестала публікуватися на паперових носіях і перейшла виключно на мультимедійний формат. Вважається однією з основних баз для порівняння з Вікіпедією.

[58] Еencyclopedia of Governance . SAGE Publications, London, 2006-2007, 1232 pages,

[59] Clift S. E-democracy, E-governance & public network / S. von Clift // Open Source Jahrbuch 2004. – Berlin: Lehmanns Media, 2004. Pр. 317- 331

[60] Дрожжинов В.И. Электронное правительство // Совершенствование государственного управления на основе его реорганизации и информатизации. Мировой опыт / Под ред. В.И. Дрожжинова. М., 2002. С.11-88

[61] Голычев А.А. Электронная демократия как фактор повышения политического участия граждан современной России. Дисс…к.полит.наук. М., 2006, 238 с.

[62] Еvaluation of the Use of New Technologies in Order to Facilitate Democracy in Europe. E-democratizining the Parliaments and Parties of Europe, Geneva & Florence, October 2003, p.10. // http://www2.media.uoa.gr/people/tsaliki/wp-content/uploads/2010/07/Report_eDemocracy_in_Europe_2004.pdf

[63] International Journal of Emerging Technology and Advanced Engineering Website: www.ijetae.com(ISSN 2250-2459, ISO 9001:2008 Certified Journal, Volume 4, Issue 1, January 2014). Електроний ресурс. Режим доступу – http://www.ijetae.com/files/Volume4Issue1/IJETAE_0114_109.pdf

[64] https://en.wikipedia.org/wiki/E-democracy

[65] https://uk.wikipedia.org/wiki/Електрона_демократія

[66] http://megabook.ru/article/Электоннная демократия

[67] Леонид Волков, Фёдор Крашенинников. Облачная демократия. 2011 г Екатеринбург
октябрь 2010 — май 2011 года. Электронный ресурс – http://cdem.ru/

[68] Вершинин М. С. Электронная демократия: российские перспективы. // Технологии информационного общества — Интернет и современное общество. Труды V Всесорийской объединенной конференции-СПб., 2001.; Вершинин М. С. Политическая коммуникация в информационном обществе. — СПб.,Издательство Михайлова, 2001.

[69] Вершинин М.С. Электронная демократия как компьютеро-опосредованная форма политической коммуникации // Материалы международной научно-практической конференции “Коммуникация: теория и практика в различных социальных контекстах” – “Коммуникация-2002” (“Communication Across Differences”) Ч.1 – Пятигорск: Изд-во ПГЛУ, 2002. – с.153-155

[70] Грачев М.Н. Политическая коммуникация: теоретические концепции, модели, векторы развития: Монография. – М.: Прометей, 2004. – 328 с.

[71] Трофимов В.В. Формы электронной демократии и процесс формирования права в современной России. Гл.34 в Кн.: Государство. Конституция. Родина: к поискам национальной идеи и новой доктрины государства. – Москва : Проспект, 2015. – 317, [1] с.

[72] Васильева С.В. Типология демократии: к вопросу о реальном наполнении системы осуществления гражданами власти и их участия в управлении делами государства. – Електронний документ.  Режим доступу:  www.hse.ru/data/2010/03/29/…/Васильева%20РПА%20сокр..doc

[73] Аndy Brack, Phil Noble, E-Democracy around the World: A Survey for the Bertelsmann Foundation, Summer 2001 р.1. // http://web.umoncton.ca/umcm-sitesgr/cybergouvernement/Noble.pdf

[74] Кононцева И.Е. Электронная демократия. Электронное пособие. КУ “Севастопольский центр переподготовки и повышения квалификации работников органов государственной власти, органов местного самоуправления, государственных предприятий, учреждений и организаций” . Протокол №6 від 29.11.2012 року. Севестополь, 2012 р.

[75] Macintosh, A. “Characterizing E-Participation in Policy-Making”, In the Proceedings of the Thirty-Seventh Annual Hawaii International Conference on System Sciences (HICSS-37), January 5 – 8, 2004, Big Island, Hawaii.

[76] Обрывкова Н.О. Электронная демократия в современном постиндустриальном обществе. Автореферат дис. … канд.полит.наук. СПб., 2006, С.4

[77] Кирилл Великанов. О демократии обыкновенной, прямой и электронной // Отчественные записки Выпуск журнала № 6 (57) 2013

[78] Див.: http://www.brynosaurus.com/deleg/deleg.pdf

[79] Волков Л., Крашенинников Ф. Посредственная электронная демократия. 13.02.2012. – [Электронный ресурс] – Режим доступа: -//http://www.vedomosti.ru/opinion/news/1501361/posredstvennaya_demokratiya

[80] Волков Л., Крашенниников Ф. Облачная демократия. – Екатеринбург, 2011. 64 с. http://fyodor.su/

[81] Шмитт К. Государство и политическая форма / пер. с нем. О.В. Кильдюшова; сост. В.В. Анашвили, О.В. Кильдюшов. – М.: Изд. дом Гос. ун-та – Высшая школа экономики, 2010. С.58.  Необхідно відмітити, що роботи Карла Шмітта стали не надто популярні у другій пол. ХХ ст. через симпатії автора до нацистського режиму, та набуття ним репутації “коронованого юриста Третього рейху”. (Див.: Frye, Charles E. Carl Schmitt’s Concept of the Political. — Cambridge University Press// The Journal of Politics, 1966, Vol. 28, № 4 (Nov.) — Pp. 818—830.). Але на наш погляд це не може нівелювати внесок дослідника у категорійний апарат конституційного права і державознавства, подібно до того, як Б.Муссоліні ввів категорію “тоталітаризм”, яке наразі стало загальновживаним, не дивлячись на історичні оцінки діяльності цього лідера італійських фашистів.

[82] Котляревский С.А. Власть и право. Проблемы правового государства. М., 1915. С. 18.

[83] Коркунов Н.М. Лекции по общей теории права. 2-е изд. / Предисловие проф. И.Ю. Козлихина. – СПб: «Юр Изд-во «Юридический центр Пресс», 2004. С.311.

[84] Чичерин Б.Н. Общее государственное право. – М.: Зерцало, 2006. Кн. вторая. Гл.VI

[85] Гумплович Л.Общее учение о государстве СПб., 1910. С. 221

[86] Див.: Макарин А.В., Стребков А.И. Теория и история политических институтов. Учебное пособие для вузов /Под ред. проф. А.В. Макарина, проф. А.И. Стребкова. — Изд-во С.-Петерб. гос. ун-та, 2008. —320. с.

[87] Девід Істон є автором відомої трилогії: Політична система (The political system: An inquiry into the state of political science. N. Y., 1953. N. Y.), “Концептуальна структура для політичного аналізу (А framework for political analysis. Chi.; IL 1965), Системний аналіз політичного життя (А systems analysis of political life. N. Y., 1965). Вважається, що ним вперше було запроваджено у суспільні науки основи системного аналізу, що базуються на загальній теорії систем розроблених австрійсько-американським біологом Людвигом фон Берталафі ( Ludwig von Bertalanffy:1901-1972) у роботі – Общая теория систем — Критический обзор. // Исследования по общей теории систем: Сборник переводов / Общ. ред. вст. ст. В. Н. Садовского и Э. Г. Юдина. — М.: Прогресс, 1969

[88] Burdo G. Driot Constitutionnel et Institutions Politiques. Paris, 1974. P. 165 – 185

[89] Див.приміром: Теорія держави і права. Академічний курс: підручник / О. В. Зайчук [та ін.] ; ред. О. В. Зайчук, Н. М. Оніщенко. – К. : Юрінком Інтер, 2008. – 688 c.; Скакун О.Ф.Теорія держави і права: Підручник. Харків: Консум, 2001, 656 с; Проблемы теории государства и права. Учебное пособие / Под ред. М.Н. Марченко. – М.: Юристь, 2001. – 656 с.;  Хропанюк В.Н. Теория государства и права / Под ред. В.Г. Стрекозова. 2-е изд. М., 1995; Енгибарян Р. В., Тадевосян Э. В. Конституционное право : учебник для вузов. М., Юристъ, 2000, 496 с.

[90] Кермонн, Жан-Луи / Политическая наука: словарь-справочник. Авт. и сост. И. И. Санжаревский. — 2010.

[91] Найбільш розробленою проблематика політичного режиму є конституційному праві Франції. Один з найвидатніших вчених Франції Морис Дюверже включає у політичний режим такі елементи, як урядову владу та підпорядкованість їй громадян, обрання урядових органів, структуру уряду, обмеження влади уряду (див.: Duverger M. Institutions Politiques et Driot Constitutionnel. Paris, 1970. P. 13 – 14).

[92] Ми не беремо до уваги політологічний дискурс стосовно неприйнятності ліберальної демократії західного взірця для окремих національних суспільств, оскільки це не відноситься до нашого дослідження. Ми виходимо в контексті даного конкретного дослідження про необхідність запровадження е-демократії у країнах, де в принципі питання побудови демократії вже вирішено як самоціль. У країнах, де демократія не є суспільним пріоритетом розвитку суспільства, не вдаючись у оцінки такого стану речей, ми констатуємо про можливість запровадження хіба що e-gov.

[93] Алексис де Токвиль. Демократия в Америке. М., «Прогресс – Литера», 1994.

[94] Мельвиль А.Ю. Демократические транзиты. Теоретико-методологические и прикладные аспекты. М., 1999. С.1

[95] Arend Lijphart. Democracy in Plural Societies.- New Haven.- L. Yale University Press.- 1977

[96] Цит. за: Политология.  Под ред. Ачкасова В.А., Гуторова В.А. СПб.: Питер, 2005. – 560 с.

[97] Пшеворский А. Демократия и рынок. Политические и экономические реформы в Восточной Европе и Латинской Америке. М., 2000. С. 31.

[98] Kelsen, Vom Wesen und Wert der Demokratle. Tubingen, 1920, S. 3.

[99] Берман Г. Дж.Западная традиция права: эпоха формирования / Пер. с англ. 2-е изд. –М., 1998. С.47.

[100] Даль Р.А. Полиархия: участие и опозиция /пер. с англ. С.Деникиной, В. Баранова. М., Изд. Гос. ун-та Высшей школы экономики, 2010, 228 с. – С.15

[101] Шмиттер Ф. К. Угрозы и дилеммы демократии // Век ХХ и мир. 1994, № 7–8

[102] Мельвиль А. Ю. Демократические транзиты: Теоретико-методологические и прикладные аспекты. М., 1999. С. 53

[103] Словарь современного китайского языка. Пекин,1997 С.884. Цит. за: Концепции и определения демократии. Антология / Под ред. А. В. Фененко. М., 2006 С.212

[104] Политология : учебное пособие для иностранных студентов  / О. Н. Кузь, И. В. Жеребятникова, Д. С. Коротков и др.–Х.: Изд. ХНЭУим. С. Кузнеца, 2014.– (192 с.) С.87

[105] Даль Р. О демократии. /Пер. с англ. А.С. Богдановского; под ред. О.А. Алякринского. – М.: Аспект Пресс, 2000. – С. 9.

[106] Див. наприклад: Политический атлас современности: Опыт многомерного статистического анализа политических систем современных государств. М.: Изд-во «МГИМО —Университет», 2007.

[107] Див. приміром: Основи демократії: Підручник. /За заг.ред. А.Ф. Колодій, Львів, Астролябія, 2009, 832 с.; Демократія: Антологія / Упорядник О.Проценко. – Київ, Смолоскип, 2005; Мутагиров, Д. З. Демократия как универсальная ценность : курс лекций / Д. З. Мутагиров .— М. : Логос, 2014; Погорілко В. Основні засади теорії безпосередньої демократії // Право України.-2001.-№8.-С. 26-32.; Бойчук М.А. Демократія як народовладдя: становлення та розвиток в Україні в період утвердження незалежності / Микола Бойчук. – К. : Генеза, 2012. – 238 с. ; Головатий М.Ф. Демократія: історія, теорія, практика: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. та аспірантів-політологів / М. Ф. Головатий ; Міжрегіон. акад. упр. персоналом (МАУП). – К.: Персонал, 2011. – 227 с.; Кельзен Ганс Про сутність і цінність демократії [Текст] / Ганс Кельзен ; з нім. пер. Олександр Мокровольський. – [Львів]: ВНТЛ-Класика, 2013. – 139 с. А приміром Девід Андельман (David A.Andelman) для визначення рівня демократії пропонує звертати уваги лише на три чинники: вплив процесу виставлення кандидатури та виборчої системи на результати виборів; здатність судової влади країни зберігати незалежність від сил, які, як стверджується, прийшли до влади за допомогою виборів (чим більш незалежна судова система, тим сильніша демократія); рівень розвитку “прав людини” та “свободи друку”. (David A.Andelman. Global Libra //World Policy Journal, spring 2013, Р.115-123).

[108] Шумпетер Й. Капитализм, социализм и демократия / Й. Шумпетер. — М.: Экономика, 1995. —С. 332.

[109] Дьюи  Дж. Демократическое государство Цит. з книги: The Public and Its Problems. New York: Henry Holt and Co., 1927.

[110] A. James Gregor, Giovanni Gentile: Philosopher of Fascism. Piscataway, NJ: Transaction Publishers, 2001.

[111] Відсутність вказівки на демократичність режиму у Конституції США 1787 року пояснюється тогочасними ідеологічними та політико-правовими установками. Річ у тім, що Джеймс Медісон, як один із авторів Конституції протиставляв республіканську та демократичну форми відносячи їх до різних форм правління. За демократичної форми правління він вважав, що народ здійснює правління безпосередньо, а при республіканській – через уповноважених представників. Власне це те що ми наразі вважаємо прямою та представницькою демократіями. (Див.: Федералист. Политические эссе А. Гамильтона, Дж. Мэдисона и Дж. Джея: Пер. с англ. / Под общ. ред., с предисл. Н.Н. Яковлева, коммент. О. Л. Степановой. – М.: Издательская группа «Прогресс» – «Литера», 1994. – 592 с, С.420).

[112] Маклаков В.В. Конституции зарубежных государств: Великобритания, Франция, Германия, Италия, Соединенные Штаты Америки, Япония, Бразилия. – М.: Волтерс Клувер, 2009. – 624 с

[113] Государство, право, демократия // Проблемы теории государства и права. Учебник/Под ред. М.Н. Марченко. М., 2006. С. 272.

[114] Хелд Д. Модели демократии: конкуренция элит. – Опубліковано у книзі – Масловский М.В. Социология политики: классические и современные теории. Учебное пособие. М.: Новый учебник, 2004. С.80-86.

[115] Див. приміром: Совгиря О. В. Конституційне право України: навч. посіб. / О. В. Совгиря, Н. Г. Шукліна. – К.: Юрінком Інтер, 2007. – 632 c.

[116]Див. приміром:  Загальна теорія держави і права: підручник / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого ; за ред.: М. В. Цвіка, О. В. Петришина. – Х. : Право, 2009. – 584

[117] Кожевников С.Н. Проблемы теории государства – Курс лекций /С.Н. Кожевников. – Н. Новгород: Изд-во ФГОУ ВПО «ВГАВТ», 2010 – 267с.

[118] Barber B.Strong Democracy: Participatory Politics For a New Age / B. Barber. – Berkeley : University of California Press, 2003. – 320 p.

[119] Лейпхарт А. Конституционные альтернативы для новых демократий //Полис. 1995. № 5. С. 136—146

[120] Free Speech and Freedom from Speech: Hustler Magazine V Falwall, The New York Times Actual Malice Standard, and International Infliction of Emotional Distress// Indiana Law Journal. 1988. № 4. P. 877-897; The Washington Post. 1991. February 15.

[121] Пугачов В.П., Соловьев А.И. Введение в политологию: Учебное пособие для студентов высших учебных заведений. – М., 1995. – С.150-152.

[122] The Democracy Index. The Economist Intelligence Unit. Електронний ресурс. Режим доступу: http://gtmarket.ru/ratings/democracy-index/info

[123] E–Government Development Index. Електроний ресурс. Режим доступу: https://publicadministration.un.org/egovkb/Reports/UN-E-Government-Survey-2014

[124] На пути из третьего мира в первый. Взгляды и убеждения Ли Куан Ю. (The Wit and Wisdom of Lee Kuan Yew). (пер. Е. Погосян). М., Из-во “Манн, Иванов и Фербер“, 2014, 304 с.

[125] Васильева С.В. Типология демократии: к вопросу о реальном наполнении системы осуществления гражданами власти и их участия в управлении делами государства. – Електронний документ.  Режим доступу:  www.hse.ru/data/2010/03/29/…/Васильева%20РПА%20сокр..doc

[126] Словник основних філософських термінів. / О.Г. Данильян, Л.Д. Байрачна, О.П. Дзьобань та ін. Електронний ресурс. Режим доступу: http://library.nlu.edu.ua/POLN_TEXT/KOMPLEKS/KURS_1/kurs/5/109.htm

[127] Вперше поняття соціалістичної демократії ввів у обіг Бернард Шоу, а з 1951 року концепція соціалістичної демократії стала офіційною позицією Соціалістичного інтернаціоналу, що відображено у Франкфуртській декларації, ідея якої полягає у тому, що немає соціалізму без демократії, та демократії без соціалізму.

[128] Сартори Дж. Искажение концептов в сравнительной политологии. — Полис, №3, №4, С.74-76

[129] Зазнаев О.И. Типология форм правления: работа над ошибками // Полис. – 2006. – № 1. –  С. 92-103.

[130] Habermas J. Citizenship and National Identity // Conditions of Citizenship. London, 1994, р.30

[131] Рожкова Л.П. Принципы и методы типологии государства и права / Под ред.: Байтин М.И. – Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1984. (116 c.) – С.34

[132] Dijk J. Digital democracy: issues of theory and practice / J. Dijk, K. Hacker. – SAGE, 2000 – 228 р

[133] Соловьев А.В.Культура информационного общества учебное пособие / А.В. Соловьёв; Ряз гос.ун-т им. С.А. Есенина. – Рязань, 2013. –(276 с) – С.199

[134] Хабермас, Ю. Будущее человеческой природы: На пути к либеральной евгенике? / Ю. Хабермас ; пер. с нем. М. Л. Хорькова. – М. : Весь Мир, 2002. – 144 с.

[135] Boker, G.Sorting things out: classification and its consequences / G. Boker. – Boston :Massachusetts Institute of Technology MIT Press, 1999. – P. 12–32.

[136] Becker T. Governance and electronic innovation: A clash of paradigms, Information, Communication and Society. Newcastle: News press, 1998, pp. 339–343.

[137] Economic Commission for Latin America and the Caribbean // Roadmaps toward an Information Society: A Latin American and Caribbean Perspective. – URL: http://www.eclac.cl/cgiam/getProd.asp?xml=/publicaciones/xml/0/12900/P12900.xml&xsl=/ddpe/tpl-/p9f.xsl&base=\tpl-i\top-bottom.xsl

[138] Див.: Центр модернизационных решений. Как нам модернизировать демократию: вызовы и перспективы электронной демократии. Електронный ресурс. Режим доступа: http://www.liberty.ru/Themes/Kak-nam-modernizirovat-demokratiyu-vyzovy-i-perspektivy-elektronnoj-demokratii

[139] Norman A. Information Society: An Economic Theory of Discovery, Invention and Innovation. Boston, 1993, P.246

[140] Leggewie, C. Demokratie auf der Datenautobahn Internet und Politik / C. Leggewie. –URL: http://www.akademie3000.de/1/05/04/00311/; Adams, K. Word Wranglers, Automatic classification tools transform enterprise documents from bags of words into knowledge resources, Intelligent Enterprise communities, United Business Media / K. Adams. – 2004. – P. 3. – URL: http://www.intelligentkm.com/feature/010101/feat1.jhtml?_requestid=11

[141] Leonid Volkov – Feudor Krasheninnikov. Кое что о демократии. Опубликовано: 3 января 2015 19:20 Елетронний ресурс. Режим доступу: http://democratia2.ru/group/4fbd2ca0-d2b7-4b73-85d7-a46c6a73bb1b/content

[142] Norris, P.Digital Divide, Civic Engagement, Information Poverty and the Internet worldwide / P. Norris. – Cambridge : University Press, 2001. – P. 200–234.

[143] Barber B. Strong Democracy: Participatory Politics for a New Age. San Francisco: University of California Press, 1984.

[144] Центр модернизационных решений. Как нам модернизировать демократию: вызовы и перспективы электронной демократии. Електронный ресурс. Режим доступа: http://www.liberty.ru/Themes/Kak-nam-modernizirovat-demokratiyu-vyzovy-i-perspektivy-elektronnoj-demokratii

[145] Центр модернизационных решений. Как нам модернизировать демократию: вызовы и перспективы электронной демократии. Електронный ресурс. Режим доступа: http://www.liberty.ru/Themes/Kak-nam-modernizirovat-demokratiyu-vyzovy-i-perspektivy-elektronnoj-demokratii

[146] Див.: Lijphart A. Comparative Politics and the Comparative Method // American Political Science Review. – 1971. – Vol. 65. – P. 691-693.

[147] Мордовец А.С. Демократия, право процедура. Див Гл.5 у кн.: Теория государства и права: Курс лекций / Под ред. Н.И.Матузова и А.В. Малько. – 2-е изд., перераб. и доп. М.: Юристъ, 2001.–776с.

[148] Shane P. Democracy online: the prospects for political renewal through the Internet / P.Shane. – Routledge, 2004. – 279 р.

[149] Гейтс Б. Дорога в будущее. – М.: Русская редакция, 19%. – С. 19,

[150] Grossman L. The Electronic Republic: Reshaping Democracy in the Information Age. N. Y.: The Viking Press, 1995, Р.16

[151] Зайцев А.В. Новая Агора: гражданский диалог в Евросоюзе  // NB: Вопросы права и политики. — 2012. – № 2. – С.62-89

[152] Towards a structured framework for European Civil Dialogue. Brussels, 15 February 2010// [Elektronnyiresurs]URL:http://www.civicforum.fr/documents_towards_a_structured_framework_ for_european_ civil_dialogue.pdf.

[153] Див. приміром: Солодов В.В. E-government и борьба с коррупцией // Вестник Московского университета. Серия 11. Управление (Государство и общество). 2006. N 1. С. 51; Солодов В.В. Электронное правительство как инструмент трансформации государственного управления: автореф. дис. … канд. полит. наук : 23.00.02. – M, 2007. Автор наполягає у своїх дослідженнях, що електронний уряд включає два компоненти: електрону демократію та електрону адміністрацію.

[154] Див приміром: Шустова М.С. Электронное правительство: содержательная характеристика политической системы современной России. Автореф.дисс…к.полит.н., Ростов-на-Дону, 2011. С.2

[155] Див.: Туронок С. Г. Интернет в политике: Политические аспекты новых информационно-коммуникативных технологий. Курс лекций. М., 2003.

[156] однокорінним французьке слово “гувернер” – вихователь.

[157] Della Sala V., “The Unequal sides of a triangle – democracy, governance and civil society” / In: Carlo Ruzza and Vincent Della Sala. Governance and civil society in the European Union: Normative Perspectives. – Manchester: Manchester University Press, 2007. – P. 1 – 10.

[158] Зокрема перший державний Інтернет сайт Білого Дому у США з’явився у 199, а з 1998 наявність електронної пошти стала обов’язковою для усіх федеральних органів влади, і вже у 2000 громадяни США надіслали у Білий Дім, Конгрес і Сенат близько 80 млн. електронних листів. (Див.: Быков И. А. “Электронная демократия” vs “электронное правительство”: концептуальное противостояние? // Политэкс. 2005. No. 3. С. 69-79)

[159] Быков И. А. “Электронная демократия” vs “электронное правительство”: концептуальное противостояние? // Политэкс. 2005. No. 3. С. 69-79

[160] Див.: Калюжний К. А. Трансформация политической системы под воздействием новых информационных технологий. Автореф…дис.. к. полит. наук. М., 2004

[161] Clift S. E-democracy, E-governance & public network / S. von Clift // Open Source Jahrbuch 2004. – Berlin: Lehmanns Media, 2004. Pр. 317- 331

[162] Див. вищеназвані праці: Голичева А.А., Обривкової Н.О. і інш.

[163] Быков И. А. “Электронная демократия” vs “электронное правительство”: концептуальное противостояние? // Политэкс. 2005. No. 3. С. 69-79

[164] Дозорцев В. А.Интеллектуальные права: Понятия. Система. Задачи кодификации: сборник статей (исследовательский центр частного права). М., 2003. С. 143

[165] Краснов М.А. Конституционно-правовой смысл понятия «демократическое государство» // Судьбы конституционализма в России и современном мире. Труды кафедры конституционного и муниципального права. Вып. 7 / Отв. ред. М.А. Краснов. НИУ «ВШЭ». М.: Издательство «Юрист». 2012.

[166] Демкова М. С. Електронне урядування – шлях до ефективності та прозорості державного управління / М. С. Демкова, І. Б. Коліушко // Інформаційне суспільство. Шлях України. – К.: Бібліотека інформаційного суспільства. – 2004. – С 138-143.

[167] Див.: Талапина Э. В. К вопросу об информационной функции государства // Информационное общество. 2002. N 1. С. 25; Талапина Э. В. Становление информационного общества во Франции // Государство и право. 2004. N 7. С. 68 – 78.

[168] Див: Rogers W’O Okot-Uma. Electronic governance: Re-inventing Good Governance // www. r.okot-uma@commonwealth. int; Див. також: Электронное правительство // Твоя война; www. warweb. ru; Информационные ресурсы развития Российской Федерации. Правовые проблемы. М., 2003. С. 372; Процесс-Консалтинг. Мониторинг и оценка электронных правительств. Аналитический отчет // Система мониторинга для электронного правительства, апрель 2003.

[169] Данилов Н. А. Правовое регулирование электронного правительства в зарубежных странах.  Диссертация … кандидата юридических наук: 12.00.01, Национальный исследовательский университет “Высшая школа экономики”, М., 2013, 158 с.

[170] Еvaluation of the Use of New Technologies in Order to Facilitate Democracy in Europe. E-democratizining the Parliaments and Parties of Europe, Geneva & Florence, October 2003, p.10. // http://www2.media.uoa.gr/people/tsaliki/wp-content/uploads/2010/07/Report_eDemocracy_in_Europe_2004.pdf

[171] В. И. Дрожжинов, А. А. Штрик Электронные правительства и повышение конкурентоспособности стран – членов ЕС // Технологии информационного общества – Интернет и современное общество: Труды VIII Всероссийской объединенной конференции (Санкт-Петербург, 8-11 ноября 2005 г.). – СПб., 2005. – С. 143; Совершенствование государственного управления на основе его реорганизации и информатизации Мировой опыт / Под ред. В. И. Дрожжинова. – М.: Эко-Трендз, 2002. – С. 12.

[172] Яковлева, Евгения Александровна. Электронное правительство: теоретические модели и политическая стратегия российского государства : диссертация … кандидата политических наук : 23.00.02 : защищена 20. 6.2006 / Яковлева Евгения Александровна ; Московский государственный университет. – Москва, 2006. – (203 с.), С.18

[173]Колодий А. Ф. Понятие и концепции демократического управления как направления политических и управленческих исследований [Електронний ресурс] / А. Ф. Колодий. – Режим доступу: http://political-studies.com/wp-content/uploads/2010/01/2009_LRIDUconf_Plenarne1.pdf.

[174] Debating Governance: Authority, Steering, and Governance / Ed.By Jon Pierre. – New York: Oxford University Press, 2000. – 264 p.

[175] Riley T. Electronic Governance: Living and Working in the Wired World. / T. Riley // Volume 2. – 2001.399

[176] Kohler-Koch B. Interdependent European Governance [Текст] / Beate Kohler-Koch // Linking EU an National Governance / еd. by Beate Kohler-Koch. – Oxford : OUP, 2003. – P. 10–12.

[177] Comparative Government: An Introduction to the Study of Politics by S. E. Finer. Penguin Books Ltd 1970; New edition edition (25 April 1974). 640 pages

[178] Погребняк І. Є. Електронний уряд (е-government) і електронне урядування (e-governance): поняття та принципи функціонування.  // Право та інновації № 3 (7) 2014, С.26-35

[179] Communication from the Commission to the Council, The European Parliament, The European Economic and Social Committee and the Committee of the Regions; i2010 eGovernment Action Plan: Accelerating Government in Europe for the Benefit of All. SEC (2006) 511.

[180] Див. приміром: Saugata, B., and Masud, R.R. (2007). Implementing E-Governance Using OECD Model(Modified) and Gartner Model (Modified) Upon Agriculture of Bangladesh. IEEE.; Garson, D.G. (2006). Public Information Technology and E-Governance. Sudbury, MA: Jones and Bartlett Publishers; Rossel, Pierre, and Matthias Finger. “Conceptualizing e-Governance.” Management (2007); Miller, W & Walling, J, (2013). “Government in the twenty-first century: New Avenues of Study”. Taking Sides. New York, NY: McGraw Hill; Bakry, S. H. “Development of e-government: a STOPE view.” International Journal of Network Management. 2004, 14(5).

[181] Див. приміром: Street J. Remote Control? Politics, Technology and «Electronic Democracy» // European Journal of Communication. 1997. Vol. 12 (1). Див. також.: Сморгунов Л. В. Электронное правительство в контексте современных административных реформ // Технологии информационного общества — Интернет и современное общество: труды VI Всероссийской объединенной конференции. СПб., 3–6 ноября 2003 г. СПб., 2003.

[182] Отдел Государственного Управления и Управления развитием является подразделением Департамента ООН по Экономическим и Социальным Вопросам . Отдел обеспечивает поддержку секретариата для Программы развития Организации Объединенных Наций в области государственного управления (резолюции ГА 723 (VIII) [1] от 23 октября 1953 года и ECOSOC резолюции 1199 (XLII)[2] 24 мая 1967 года).  Електронний ресурс: https://publicadministration.un.org/ru/eparticipation

[183] Dijk, van J. A. G. M. Participation in Policy Making / J. A. G. M. van Dijk // Study on the Social Impact of ICT // Report for European Commission, Information Society and Media Directorate-General. – Luxemburg : European Communities, 2010. – P. 30–70. – URL: http://ec.europa.eu/information_society/eeurope/i2010/docs/eda/social_impact_of_ict.pdf

[184] Ми навмисно в даному випадку не називаємо ці країни внаслідок значної заполітизованості цього питання, що призведе до застосування суб’єктивних оціночних суджень, що є на нашу думку не припустимим для наукової роботи юридичної спрямованості.